Віталій народився у Красногорівці на Донеччині. У 2014-му чоловік вивіз рідних і майбутню дружину Аллу до Маріуполя. Тоді там створювався добровольчий батальйон «Азов». Чоловік займався волонтерством, допомагав бійцям, а згодом і сам приєднався до лав підрозділу. Спочатку допомагав на кухні разом з дружиною, а потім став начальником фінансової служби.
З Аллою вони одружилися у Маріуполі. Там же народився їх син. Віталій мав гарний голос та добре співав.
З початком повномасштабної війни Віталій не залишив побратимів та разом з ними брав участь у боях за Маріуполь. Напередодні загибелі чоловік отримав поранення і був у шпиталі на заводі «Азовсталь».
З дружиною вони не бачилися півтора місяці. 14 квітня Алла змогла дістатися до бункеру з пораненими, щоб побачитися з чоловіком. Тоді вже востаннє. Вони зробили спільну світлину та надіслали її мамі Віталія. Там подружжя тримається за руки та щасливо посміхається. Наступного дня Віталій загинув.
Мама загиблого цитувала журналістам повідомлення сина: «Нас там завалювали гранатами. Ми підбили танк. Командир нас дуже хвалив, що ми не кинули свої позиції. Мене витягнув із поля бою мій друг і побратим Кіт. Він виламав паркан, щоб мене врятувати. В мене вже все краще. Рани загоюються. Я живий».
«Він дуже часто писав, що дуже скучив по дружині, і за день до його загибелі, вона змогла один кілометр пройти вночі, навіть бігти, вона писала, якийсь поклик серця був, що вона побігла туди», – розповів журналістами Олександр, друг Віталія.
Через три тижні у Маріуполі загинула й Алла Тараніна.
Старший лейтенант Таранін посмертно нагороджений орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Російські військові залишили сиротою Данила – трирічного сина подружжя.
