26 лютого він долучився до лав територіальної оборони разом із двома друзями-кумами – Павлом Малюженком та Олексієм Афанасьєвим. Чоловіки не домовлялися про це, кожен для себе ухвалив рішення, коли почув заклик мера ставати на захист міста. 3-го березня Ігор відпочивав після нічного чергування у школі №18 у мікрорайоні Подусівка. Він загинув, коли російська армія вдарила по навчальному закладу.
Ігор народився в Сумах. Опанував будівельні професії в місцевому училищі, а потім влаштувався на роботу до фірми, яка займалася кавовим обладнанням. Там познайомився з Олексієм Афанасьєвим — згодом вони стали друзями. У 2006 році директор компанії запропонував обох переїхати до Чернігова, щоб розвивати там кавовий бізнес. Чоловіки погодилися: Олексій відповідав за переговори й документи, Ігор – за технічну частину. Згодом друзі відкрили власні фірми, так само пов’язані з кавою.
«Ігор був веселим, працьовитим. Його тепло згадують усі колеги. Він завжди цікавився їхніми справами, приходив на допомогу. Він був душею компанії, мав гарне почуття гумору. Знаєте, я прожила з ним 15 найкращих років мого життя. Я ні про що не хвилювалася, він усе вирішував і завжди підтримував. На річницю весілля ми завжди вдвох летіли на відпочинок, багато подорожували і з сином, і компаніями. Щовихідних влітку каталися на велосипедах, виїжджали з друзями на природу. Я була з ним найщасливішою жінкою. Це була найкраща людина, моя рідна душа», – сказала дружина Лариса.
Того дня разом з Ігорем загинули вісім людей з його групи. Кум Олексій вижив: він вийшов зі школи за кілька хвилин до удару.
«26 лютого Ігор заправив авто, купив нам із сином продуктів. Привіз з офісу всі документи, цінні речі. Все віддав мені і сказав, що йде отримувати зброю. Сказав, що треба щось робити, бо якщо всі сидітимуть по хатах, то нічого хорошого з того не буде. Того ж дня вони з кумами підписали документи, отримали зброю і залишилися на службі. 2 березня Ігор на пару годин приїжджав додому, аби привести себе до ладу. Взуття було все в багнюці, порване. Вони воювали у своєму одязі…
Ми зустріли його в під’їзді, якраз ховалися від обстрілів. Сусіди розпитували, але він не хотів спілкуватися. Це вже була геть інша людина: зів’ялий погляд, в очах страх. Він ніколи до того зброю не тримав у руках, а тут одразу такі завдання… Це вже був не той життєрадісний чоловік, якого я знала. Ігор привів себе до ладу, вдягнувся в чисте. Ми посиділи мовчки, обійнявшись. Він сказав, що все буде добре, скоро все закінчиться, треба місту допомогти. Отак попрощалися, і все», – зі сльозами пригадує Лариса.
Третього березня вона писала та телефонувала чоловікові, але відповіді не було. Квартира родини знаходиться неподалік будинку Чорновола, 15, який того дня теж обстріляли російські військові з авіації. Лариса з сином ледь встигли сховатися в підвал. Вони випадково почули, як незнайома дівчина кричала в слухавку: «на школи бомбу кинули, там ТрО було». Лариса не знала, де її чоловік, почала хвилюватися.
Коли обстріл скінчився, вони з сином почали шукати Ігоря, думаючи, що він допомагає розбирати завали на Чорновола. Але чоловіка ніде не було. А потім приїхала сестра Лариси та повідомила, що Ігор та Павло загинули.
«Мій чоловік мав страшні поранення. Але він єдиний кричав з-під завалів, що живий. Я розумію, що то була агонія. За кілька днів нас на пару хвилин пустили до моргу попрощатися. Ховати тоді не дозволяли, а ми виїжджали з міста в Івано-Франківськ, аби діти були в безпеці. Олексій вивіз свою родину, нас із сином і родину Павла», – розповіла Лариса.
Ігоря Корчева поховали 1 квітня 2022 року на кладовищі «Ялівщина» у Чернігові.
У нього залишилися дружина, син, мама та сестра.
