Павло народився та жив у Чернігові. Після школи опанував професію зварювальника-сантехніка у місцевому технікумі. Працював за фахом: проводив опалення, водопровід, встановлював сантехніку в будинках. Докладав усіх зусиль, щоб дати хороше життя родині, обожнював дітей. Любив збирати гриби, їздити з друзями на риболовлю, проте на це завжди бракувало часу.
У перші дні вторгнення чоловік разом із двома кумами долучився до лав територіальної оборони.
«Паша з нашим сином зустріли війну в Буковелі, вони якраз поїхали кататися на лижах. Коли всі їхали з Чернігова, він усіма правдами та неправдами повертався додому. Сказав, що не тікатиме і не ховатиметься. Він пішов захищати нас, місто, Україну», – розповіла дружина захисника Наталя.
3 березня у школі №18 загинуло вісім людей із групи Павла. Один із його кумів вижив – вийшов із приміщення за кілька хвилин до вибуху.
«Про загибель чоловіка мені повідомила дружина нашого кума під вечір. Тоді нічого не було зрозуміло, тривали пошукові роботи, додзвонитися кудись було неможливо. Не хотілося вірити, що Паші більше немає. Впізнати намагалися по хрестику: я скинула його фотки куму, – розповіла Наталя. – Я не могла зрозуміти, як так, що кум не може впізнати кума, що потрібно фото хрестика…
Мій чоловік був дуже працьовитим. Він поспішав жити, хотів усе встигнути. Ми живемо в приватному будинку, тому завжди було чим займатися. Я буквально силою змушувала його відпочивати. Пашу цінували замовники. Він допомагав усім: якщо потрібно, то серед ночі виїжджав зробити роботу. Після його загибелі ще довго люди дзвонили на його телефон по роботі. Неможливо повірити, що мого чоловіка більше немає».
Захисника поховали 1 квітня 2022 року на старому цвинтарі «Ялівщина» у Чернігові.
У Павла Малюженка залишилися дружина, син, донька, сестра та племінниця.
