Андрієві було 35 років. Народився в Ізюмському. Після школи вивчився на муляра. Працював у фермерському господарстві. Останнім часом також був шкільним кочегаром.
Жив із матір'ю, допомагав їй вести домашнє господарство. У вільний час грав за місцеву футбольну команду «Прогрес».
На початку повномасштабного вторгнення російська армія окупувала Ізюмське. Андрій із матір'ю виїхали. Після звільнення села восени 2022 року обоє повернулися. Андрій почав допомагати українським захисникам ремонтувати техніку. Тим часом мати прала їхній одяг, готувала їсти.
«Син був на всі руки майстер – ставив опалення, перекривав дахи, проводив слюсарні роботи. Перед війною захопився зваркою. Коли почалося вторгнення, купив собі устаткування і почав допомагати нашим хлопцям. Йому це дуже добре вдавалося», – розповіла мати Валентина.
4 жовтня 2022 року Андрій вирушив ремонтувати техніку захисникам. Сказав матері, щоб чекала його – повернеться і завезе її у справах в Ізюм. Та коли після роботи вирушив додому, російські окупанти атакували його авто в центрі Ізюмського.
Поховали Андрія Поповича у Харкові.
«Син був дуже добрий. Останнє з себе скине і віддасть. Наші військові могли будь-коли йому зателефонувати, щоб допоміг. Він їхав серед ночі, в дощ… Міг бути запальний, але швидко відходив. Не вмів злитися на людей. Дуже любив всю родину, сестру і брата. Мені казав: «Мамо, ти завжди будеш зі мною, я тебе ніколи не покину. А якщо сюди прийдуть окупанти, все спалю, але нічого їм не віддам. На похороні сина директор нашого фермерського господарства назвав його своєю правою рукою; за що би він не взявся, все вмів робити. А шкільна вчителька сказала, що він був для школи всім», – розповіла Валентина.
Батько Андрія був ліквідатором аварії на ЧАЕС. Помер за кілька років до початку повномасштабної війни.
В Андрія залишилися мати, старші сестра та брат.