Олександр – родом із Тростянця. Близько 20 років був співробітником «Укртелекому», пізніше приєднався до Тростянецької дільниці філії Охтирського РЕМ. Працював електромонтером з експлуатації лічильників.
«У вихідні та на свята до нас частенько телефонували люди, які просили Сашу прийти подивитися, чому не працює телефон чи інтернет, а потім вже почали дзвонити, щоби світло полагодити. Він нікому не відмовляв, завжди приходив на допомогу», – каже дружина Ольга.
У вільний час Олександр займався гирьовим спортом, брав участь у змаганнях, виступав за команду обленерго. У себе вдома обладнав спортивну залу. Рідні пригадують: вранці чоловік поспішав на роботу, а ввечері – додому на тренування.
У 2021-му Олександр втратив сина. Невістка Юлія згадує, що він важко переживав трагедію й опісля неї чи не всю свою любов віддавав онучці.
«Він робив усе, аби онука не відчувала браку батьківської любові. Вони разом вчили вірші, робили манікюри, гасали на мопеді, їздили на річку… Але, на жаль, це тривало недовго», – каже Юлія.
Під час окупації Тростянця у березні в Олександра була можливість евакуюватися з міста, але він разом із дружиною вирішили залишитися. Ольга пригадує, що чоловік мріяв про перемогу України й дуже чекав цього. Після звільнення ЗСУ Тростянця Олександр одразу ж вийшов на роботу – її було багато, адже довгий час люди перебували без світла через пошкоджену росіянами інфраструктуру.
«Відновлюючи світло для інших, його світло згасло назавжди…», – каже невістка Юлія.
В Олександра Сокольника залишились дружина, батьки, брат та невістка з онукою. Його поховали на Тростянецькому кладовищі поряд із сином.
