«13 березня були сильні обстріли. Два сини, донька, чоловік – усі ми ховалися у підвалі, – розповіла мати Тетяна. – Володя сказав, що піде зробити чаю. Я просила не виходити, але не послухав. Тільки вийшов, аж тут такий гуркіт! Чоловік вибіг, чекаємо, а він все не повертається... А потім заходить і каже: «Тань, нема нашого сина і хати нема», – розповіла мати Тетяна.
Родина винесла Володимира з-під завалів. Загиблого закутали в ковдру і поклали у сараї.
«Коли окупантів трохи відігнали, обстріли притихли. Українські солдати сказали швидко збиратися і вони нас евакуюють. Ми опинилися у Львові. А син Володя так і залишився в сараї. Коли окупанти були в селі, вони винесли тіло на город і кинули. Його знайшла сусідка. Зателефонувала мені. Я вислала гроші і попросила поховати на кладовищі», – пригадала Тетяна.
Володимира поховали у Вірнопіллі, бо кладовище в Кам'янці небезпечне через мінування. У Вірнопіллі він працював у фермера, який і допоміг з похороном.
У березні 2024 року родина Володимира повернулася у Кам'янку. За могилою сина відтоді доглядає мати.
Володимир був старшим серед п'яти дітей Тетяни. Батько помер, коли він мав п'ять років. В Ізюмі Володимир вивчився на тракториста.
«Дуже любив свою роботу. Працював у фермера на тракторі, а також виконував на підприємстві різні обов’язки. Керівник його дуже любив. Бідкається, що коли почалася війна, відпустив його додому, бо інакше він би залишився живий. Вова був трудолюбивий, у всьому мені допомагав. Називав тільки «мамочкою», – додала Тетяна Яковенко.
Володимир Безкровний був розлучений. У нього залишилися батьки, брат, три сестри, син.
