Ігореві Козловському було 69. Він із Макіївки на Донеччині. Закінчив історичний факультет Донецького державного університету. З 1980-го працював у відділі справ релігій спершу Донецького обласного виконавчого комітету, а згодом – Донецької обласної державної адміністрації. Про Ігоря кажуть, що він відкрив шлюз в Україну для представників усіх духовних вчень.
У 2001-му він став доцентом кафедри релігієзнавства Донецького державного інституту штучного інтелекту, а з 2011 працював на кафедрі філософії Донецького технічного університету.
Після російської окупації Донецька не залишив місто. Колега Оксана Горкуша пригадує, що коли спитала вченого, чому не виїжджає, він відповів, що залишається, «аби освітлювати і той закуток мороку».
У січні 2016-го Ігоря Козловського взяли в полон. У застінках так званої «ДНР» він провів майже два роки, поки його не обміняли у грудні 2017-го.
«Я зрозумів, що я екзистенційно вільний у підвалі, на самому дні свого життя, коли повернувся скривавлений після тортур і катувань. У той момент я ясно усвідомив, що не боюсь померти, тобто мені нема чого втрачати. Зник страх смерті і я чітко знав, що це правда, що я не обманюю себе. Зі мою залишилися лише моя гідність, відповідальність і любов до рідних, близьких, друзів, до моєї України», – казав Ігор Козловський.
Після обміну він жив у Києві, працював в Інституті філософії імені Григорія Сковороди НАН України. Став голосом полонених, займався їхньою публічною адвокацією.
Він був видатним інтелектуалом, філософом, релігієзнавцем, громадським діячем. Моральним авторитетом. Людиною, чиї слова, думки і погляди, дійсно ставали світлом серед мороку.
В Ігоря Козловського залишилися рідні, друзі, учні та послідовники й уся Україна, яку він дуже любив.
