«Я забрала маму з рідного села десь після Нового року. Вона в нас трохи пожила, а потім почалося повномасштабне вторгнення. Ми всі перехворіли на грип, а згодом і мама заразилася. Ліків було обмаль… У неї в легенях аж хлюпало, піднімалася температура, але допомогти не було змоги. Якби не війна, якби я її не забрала до себе, вона би ще жила», – сказала Лідія.
Валентину доньки й зяті поховали на місцевому кладовищі. Люди власноруч змайстрували труну, копали могилу, опускали труну. На кладовище їхали мотоблоком. Ледь встигли повернутися додому, як повз двір знову пішли колони ворожої техніки. У цей час виходити з двору було небезпечно. Лідія пригадала, як одного разу окупанти відкрили вогонь по дітях, які біля колодязя набирали воду. Діти фізично не постраждали, але дуже злякалися...
Валентина Мелешкіна народилася в селі Піщаний Брід на Кіровоградщині. Після школи працювала в колгоспі, а потім поїхала в Казахстан на будівництво. Там познайомилася з майбутнім чоловіком. Народила двох синів і доньку. Згодом повернулася додому у рідне село. Там сім’я поповнилася ще трьома дівчатками.
