Олексій народився і жив у Левковичах. Навчався в технікумі при Чернігівському радіозаводі. Цьому підприємству присвятив багато років життя, працював майстром цеху. Після фінансової кризи на підприємстві перейшов на фабрику гумово-технічних виробів. А потім працював у компанії, що виготовляє обладнання для промисловості – керував відділом контролю якості. Дружина Олександра пригадує, що чоловіка всюди цінували, він мав «золоті руки».
Олексій самотужки перебудував батьківський дім. У вільний час любив читати книги: фантастику, пригодницьку літературу. Взимку катався на лижах.
«Олексій був дуже працьовитим. Він щодня автобусом їздив до Чернігова на роботу, навіть коли був на пенсії. Працював до 2019 року, поки не почалася епідемія ковіду», – розповіла дружина Олександра.
Олексій мав діабет та хвороби серця. Наприкінці лютого 2022 року село Левковичі окупувала російська армія. У чоловіка був обмежений запас ліків, які треба вживати щоденно. Він колов половину потрібної дози інсуліну. Згодом не мав можливості дотримуватися дієти, якої потребував. 19 березня Олексію стало зле, та «швидка» не могла доїхати в село через окупацію, фельдшер – теж не ходив по селу. Олексій помер удома.
«Того дня ще російські військові у двір заходили, горілку шукали. Олексій розхвилювався. Коли вони пішли, сів обідати. І згодом йому стало погано. Я кричала, але хто ж допоможе. Чоловіку було важко дихати, він кашляв... Отак на моїх руках і помер», – розповіла дружина.
Поховали Олексія спершу біля хати, а 15 квітня, вже після звільнення Чернігівщини Збройними Силами України, перепоховали на кладовищі.
«Він усе життя мене оберігав. Я маю проблеми з легенями, то Олексій кожні вихідні водив мене до лісу. Змайстрував там лавочку. Ми сиділи разом, щавель рвали, просто дихали... І ось так в один день його не стало», – зі сльозами розповіла дружина.
В Олексія Немченка залишилися дружина, двоє синів та онуків.