Євгенію поховали на городі донька Наталія і зять Богдан Слющинський, які жили з нею.
Євгенія народилася у селищі Рибацьке, що в передмісті Маріуполя. Мама – переселенка з Росії, тато родом із Запоріжжя. Дитиною Євгенія пережила голод, тяжку працю в роки Другої світової війни.
Після школи отримала освіту вчительки німецької та французької мов у Луганську. А працювати за скеруванням поїхала до Вінниці, де й познайомилася з майбутнім чоловіком Віктором.
Згодом родина переїхала до Маріуполя. Виховували двох дітей. У середині 1950-х Євгенія працювала завідувачкою дитячого садка, який тоді тільки-но побудували. Там вона започаткувала заняття з англійської для молодших дітей, уроки малювання, які проводив професійний художник. Завдяки новаторському підходу Євгенію згодом запросили очолити міський відділ дошкільного виховання.
Коли її чоловіку запропонували поїхати працювати на Сахалін, вона залишила роботу і вирушила з ним. Викладала німецьку мову в місцевій школі.
Невдовзі туди переїхала й їхня вже доросла донька Наталія, там вона одружилася, народила доньку. Щоби допомогти доглядати за онукою, Євгенія покинула роботу. А потім зі своїм чоловіком і онукою вони повернулися в Маріуполь.
«Я не знаю, чи пощастило ще комусь мати таку бабусю. Вона постійно зі мною була: возила на гуртки, в школу, підтримувала всі сміливі ідеї. Бабуся заради нас пожертвувала кар’єрою. Але при цьому жодного разу не пошкодувала про це. Вона жила нами. Завжди пам’ятаю її активною та енергійною, світлою людиною. Мій тато перечитав їй усі свої дисертації з соціології, хоча вона нічого в тому не тямила. Їй першій він дзвонив розповісти нового вірша. Вона мала гарний контакт і з правнуками. Було таке відчуття, що її дух не старіє», – поділилася онука Вікторія.
Євгенія Зволінська пережила чимало потрясінь. Від онкології помер її син. Перед тим узяв з неї слово, що вона відсвяткує його 50-літній ювілей, який настав за два роки. Цим він дав їй сили пережити втрату. А в 2014-му не стало й чоловіка Євгенії – кохання всього її життя. Вона до останнього тримала його портрет на столі та розмовляла з ним.
«Бабуся пережила Другу світову, німецьку окупацію міста і так і не змогла повірити, що окупантами та вбивцями її рідного Маріуполя стали російські війська. Вона не могла збагнути, чому її тримають у холоді, голоді, залишають надовго, коли батьки мусили стояти годинами за їжею біля церкви. І отак, мабуть, до кінця не зрозумівши, що сталося, вона й померла, злякавшись того потужного вибуху. Про все це розповіла моя мама, коли вирвалася з окупованого міста. Мій тато, Богдан Слющинський, теж загинув: йому в серце попав осколок снаряду, коли російські війська бомбили їхній мікрорайон. Отак дві мої найрідніші людини залишилися в окупованому місті. І ні могил, ні хрестів там, і провідати неможливо», – сказала Вікторія.
У Євгенії Зволінської залишилися донька, онуки та правнуки.
