Вона була на кухні, готувала чай та каву для тероборонців, коли почався обстріл. Поранена Людмила ще була жива, проте вчасно отримати належну медичну допомогу в умовах боїв було неможливо...
Поховали Людмилу спершу на подвір’ї, а перепоховати вдалося через 25 днів, на той час ЗСУ вже звільнили Київщину від російських окупантів.
Людмилі був 51 рік. Народилася у Казахстані. Трирічною з родиною переїхала в Україну, сім'я оселилася в Ірпені. Тут Людмила закінчила школу №3. Вона добре навчалася, займалася спортом і здобувала нагороди, писала вірші, танцювала, любила музику.
Людмила здобула технічну освіту за спеціальністю радіо- і приладобудування. Закінчила Український державний університет залізничного транспорту у Харкові. Працювала провідницею пасажирського вагону у вагонній дільниці станції Київ-Пасажирський.
«Ми разом працювали. Були провідницями. У мене був дев’ятий вагон, у неї – десятий. На роботі її дуже любили, вона всюди була душею компанії – весела, привітна, гарна. Її модельна зовнішність, розум і розсудливість не могли нікого залишити байдужими. Людмила дуже любила гарно вдягатися, із задоволенням робила фотосесії. Любила веселі компанії, часто збирала друзів. Мала домашнього улюбленця – чудового песика на ім'я Зефірьониш породи чихуахуа», – поділилася спогадами Наталя Андронова, рідна сестра Людмили.
У Людмили залишилися син, сестра та інші рідні.
