Початок повномасштабної війни застав родину Миронців удома. 24 лютого під ранок вони крізь сон почули вибухи.
«Я подивилась у вікно – у небі зі сторони Росії була яскрава заграва. Незабаром у кожен провулочок нашого села заїхала російська техніка. У нашому городі стояла їхня установка, що бомбардувала Північну Салтівку у Харкові. Як тільки починали запускати снаряди, ми тікали у погріб», – згадала дружина Валентина.
Віталій Миронець нервово переживав ті події. Згадував тата, який часто розповідав про свою неприязнь до росіян. Говорив, що тепер зрозумів його слова.
Циркуни опинилися у блокаді, можливості виїхати не було – хіба податися в напрямку російського Бєлгорода.
7 травня село звільнили Збройні Сили України. 19 травня по сусідству від Миронців впало три ворожі снаряди.
«Віталій поліз на горище, щоб подивитися, чи хати не горять. А коли зліз, стався приліт на наше подвір'я. Я прибігла у двір, а там всі дерева повалило. Чоловіка ніде не видно. Бігаю, гукаю, а він лежить біля погреба. Я кинулася йому робити масаж серця, а там дірка, як велике яблуко», – додала Валентина.
Віталій Миронець народився у селі Друхів на Рівненщині. Після одруження переїхав із родиною на Харківщину. У Циркунах отримав роботу у колгоспі та будинок. Працював трактористом. Останнім часом був водієм навантажувача на полімерному підприємстві.
«Мій чоловік був добрим господарем. На роботі завжди його шанували. У вільний час любив садити дерева і квіти, зокрема вирощувати троянди. Колись на Рівненщині працював у лісі, серед сосон, і все життя любив ліс, ходити туди по гриби. Душі не мав в онуках. Тільки вони прийдуть, вже бачу – повів їх у магазин по смачненьке. А коли повертався з роботи, внуки завжди чекали, що дідусь їм приніс», – згадує Валентина.
У Віталія Миронця залишилися дружина, донька, син, четверо внуків.
