Петро Шевченко народився і жив у Підлимані Борівської територіальної громади на Ізюмщині. Був одним із чотирьох синів. Займався рибальством. Мав велике господарство.
Коли на початку повномасштабного вторгнення село окупувала російська армія, він знайшов дефіцитне тоді пальне, щоби дружина з двома доньками і племінником виїхали автівкою за кордон. Сам залишився.
«Батько тримав велике господарство, свиней. Це забезпечувало нашу родину. Тато говорив, що він роками це наживав і не розуміє, чому повинен їхати з власної землі, – пригадала донька Анастасія, – Коли він нам телефонував, ми переживали, щоб окупанти його не почули – слів для них він не підбирав, все життя був прямолінійний. Згодом нам розказали, що хтось з села звів на нього наклеп – мовляв, батько має зброю. Окупанти одягли йому на голову мішок і забрали на підвал. Там його катували струмом, заганяли під нігті голки, обливали водою, коли млів. Погрожували нами – мовляв, знайдемо доньок, вб'ємо чи зґвалтуємо. За три доби його відпустили, коли зрозуміли, що зброї в нього немає. Батько мав хворе серце. Не знаю, як це пережив».
Після звільнення Підлимана восени 2022-го родина приїжджала до Петра раз у рік. Він не дозволяв їм залишитися вдома, бо російські війська зупинилися близько і в селі було небезпечно.
«Ми просили батька, щоб звідти їхав. Але він говорив, що найдорожче, тобто ми, в безпеці, і цього йому досить», – сказала Анастасія.
4 лютого 2025 року друзі родини попросили Петра Шевченка відвезти їх до Державної міграційної служби в Ізюмі. Уже там Петро вийшов із машини покурити. У цей час окупанти вдарили по центру Ізюма ракетою «Іскандер-М». Петро і ще чотири людини отримали смертельні поранення. Дружина з доньками приїхали, щоб поховати Петра.
«Тато був дуже товариський, веселий, безвідмовний. Під час звільнення села, під обстрілами вивіз пораненого односельця, коли до нього прибігли з проханням… За що би не брався – все йому вдавалося. Особливо любив ремонтувати машини. Коли вивіз нас за кордон, почав робити в хаті ремонт. Ми казали: так війна ж! Відповідав, що його дівчат поряд немає і він не знає, чим себе зайняти. Він був прекрасним батьком. Знав усіх моїх друзів і легко вливався в їхню компанію. Коли я подорослішала і почала ходити на дискотеку, моя молодша сестра просилася й собі. Тато приходив після робочого дня, мився, одягав чистий одяг, брав її за руку і відводив, щоб потанцювала на дискотеці. Для нього сім'я була найважливіша. Намагався нам дати все, чого хотіли».
У Петра Шевченка залишилися дружина, дві доньки, батьки і два брати.