Андрій народився в місті Вознесенськ на Миколаївщині. Закінчив місцевий ліцей №4. Потім вчився на бухгалтера. Деякий час працював водієм маршрутного таксі. У 2021 році пройшов курси професійної підготовки поліцейських в Івано-Франківську. Опісля працював у Миколаївському районному управлінні поліції. Також обіймав посаду поліцейського безпеки у Вознесенській гімназії №6. У вільний час любив відпочивати на природі та займатися ремонтом автівок. Вчив англійську мову.
Початок повномасштабного вторгнення Андрій зустрів на службі в Миколаєві. Він рвався на передову. Говорив, що хоче знищити хоча б одного окупанта. У 2024 році пройшов інженерно-саперні навчання. Після цього потрапив до зведеної стрілецької бригади «Хижак» Національної поліції України. У січні 2025 року Андрій вирушив на Донеччину. Займався мінуванням і розмінуванням територій, також виконував інші важливі завдання.
«Андрій був веселим і сміливим. Дуже любив лагодити машини і вчити англійську. Його командир казав: «Поліцейських з такими золотими руками мало і їх дуже цінують. Андрій був саме таким». А побратими розповідали: «Коли були на позиціях у Торецьку, він шукав зв'язок, щоб подзвонити дружині і пройти ще один урок англійської», – розповіла дружина Євгенія.
«Востаннє говорила з чоловіком 2 травня. Він подзвонив о 9 ранку, перед тим, як іти працювати. Вони тоді їли з хлопцями консервовані персики і сперечалися – персики то чи абрикоси. У нього був веселий настрій. Розповіла, що вранці доньки хотіли одягти в школу сукні, але виявилося, що їхні колготки вже замалі. Я дала їм свої. Андрій похвалив: «Правильно зробила. Добре, що діти пішли до школи в тому, в чому хотіли». Він пообіцяв передзвонити пізніше. Але ця розмова виявилася останньою», – додала вона.
Андрія поховали у рідному Вознесенську.
Посмертно йому присвоїли звання старшого сержанта й нагородили відзнакою «За оборону України».
У захисника залишилися дружина, дві доньки, батьки і брат.
