Едуардові було 60. Він народився в селищі Станиця Луганська. Коли йому виповнилося сім, родина перебралася до Миколаєва. Там він зростав та навчався у гімназії №2. Дуже любив свою бабусю Параску Кіндратівну Василенко та кожні канікули приїздив до неї на Луганщину.
Здобув фах помічника машиніста тепловоза в Краснолиманському професійно-технічному училищі. Потім навчався в Одесі. Строкову службу проходив у Білорусі. Воював у Афганістані.
У цивільному житті чоловік працював за фахом: спершу був помічником машиніста, а потім – машиністом локомотивного депо ТЧ-8 в Миколаєві. Обожнював футбол, хокей, риболовлю, чудово катався на ковзанах. Уболівав за футбольний клуб «Барселона» (Іспанія). Підтримував Революцію Гідності на Майдані Незалежності в Києві, куди їздив разом із сином Євгенієм.
Із початком повномасштабного вторгнення чоловік добровільно став на захист України, долучившись до лав 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Обіймав посаду гранатометника. Ніс службу на Луганському та Донецькому напрямках. За день до того, як потрапити до російського полону, 16 квітня 2022 року, ще спілкувався з сином.
«Батько мав хороший смак у музиці: слухав Стінга, Рода Стюарта, гурт «Queen», а найбільше любив «Pink Floyd» та Алана Парсонса. У нього навіть на службі був позивний Піаніст. Цей фільм «Легенда про піаніста» дуже йому сподобався, і його тато, мій дідусь, також був чудовим музикантом. Обожнював проводити час з родиною, дуже любив своїх внуків», – розповів син Євгеній.
У Едуарда Анатолійовича залишилися дружина, донька, троє синів, двоє внуків та двоє онучок.
