Сергій народився 26 квітня 1997 року в Запоріжжі. Навчався у школі №103.

«Ми завжди були разом. У дитинстві, коли нудьгували, влаштовували поєдинки домашніми капцями. Завжди підтримували один одного. Недарма говорять про близнюків та їхній звʼязок. Іноді сварилися, «вляпувалися» у пригоди і разом виходили з них. Ми постійно відчували один одного і коли подорослішали, почали по-справжньому цінувати цей братерський звʼязок», – сказав брат-близнюк Володимир.

Сергій був душею компанії: веселий, щирий, відповідальний. Прислуховувався до порад, але рішення завжди ухвалював сам. Любив малювати графіті, рибалити, їздити на машині.

У медичному фаховому коледжі Запорізького державного медико-фармацевтичного університету навчався на відділенні «Сестринська справа».

«Мати й тітка – лікарі-психіатри, батько – фармацевт-провізор, бабуся – викладачка біологічної хімії. Тому медицина текла в наших жилах, – сказав Володимир. – Він хотів вступити на заочне відділення університету на фармацію. Можливо, піти стопами батька та відкрити аптеку або започаткувати бізнес, повʼязаний з торгівлею. Сергій любив довгі розмови. Він годинами міг говорити про людей, яких зустрічав, і життєві ситуації, які вчили його бути сміливим і наполегливим».

Після коледжу 9 листопада 2017 року його призвали на строкову службу в Запоріжжі. Згодом Сергій підписав контракт і у складі 9-го полку оперативного призначення НГУ поїхав на першу ротацію під Маріуполь.

«Наша остання зустріч була в жовтні 2021 року перед черговою ротацією. Брат планував на Новий рік зробити своїй дівчині Алісі пропозицію та одружитися з нею. Але в грудні заміна не прибула, і він залишився в Маріуполі ще на два місяці», – розповів Володимир. 

Перші дні повномасштабної війни близнюки постійно тримали звʼязок. Після того як ворог зруйнував позиції, повідомлення і дзвінки стали рідшими, а коли Сергій опинився на «Азовсталі», спілкування майже припинилося.

«Говорили про плани та підтримували його всією родиною. Сергій жартував і заспокоював нас, повторював:«Як виберемось, тоді й розповім». Казав, що їжі майже немає, бракує медикаментів і води, багато важко поранених, а працювати під постійними обстрілами дедалі важче. Завжди казав, що сумує і мріє скоріше побачити рідних», – розповів Володимир.

«У мене все добре» – останнє повідомлення, яке Гарік написав 1 травня. За два дні він загинув. Його вбив снайпер, коли Сергій вийшов із бункера, щоб евакуювати поранених до госпіталю.

«Він був вірним, відданим і безстрашним. Друзі й побратими розповідали, що завдяки Сергієві врятовано багато життів. Він вірив у справедливість і цінність людського життя, завжди захищав слабких і жив за принципами поваги до свободи й гідності, – сказав Володимир. – Якщо щось вирішував, то доводив до кінця. Коли я мав важкий день і розповідав йому про це, він усміхався так, що ставало легше. Завжди казав: «Брате, завтра новий день. Лягай спати. Завтра точно знатимеш, як рухатись далі». Він був чуйним, умів зберігати таємниці, поруч із ним було тепло і надійно. Був легким на підйом, любив подорожувати з дівчиною, мріяв побачити світ, мати дім і сімʼю. Хотів працювати й розвиватися. На нього чекало велике майбутнє».

Воїна посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

Сергія поховали у серпні 2023 року на кладовищі Святого Миколая у Запоріжжі. 

У нього залишилися батько, мати та брат. 

*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.