Олександр народився 20 лютого 1989 року в селищі Катеринопіль Черкаської області. Навчався в місцевій школі №1, а потім – у Харківській академії внутрішніх військ МВС України. Опісля служив командиром стрілецької роти стрілецького батальйону 21-го окремої спеціально моторизованої бригади Внутрішніх військ МВС України в Кропивницькому. Згодом продовжив службу в одній з військових частин Центрального оперативно-територіального об’єднання НГУ в Кривому Розі, 19 грудня 2019 року став командиром батальйону оперативного призначення. Брав участь в АТО та ООС.
Дружина Марина розповіла, що це була мрія її чоловіка – стати комбатом. Потім Олександру пропонували інші посади, але він відмовлявся.
«Познайомилися ми саме у військовій частині, оскільки я також військова. Він був таким чоловіком, який любить, бачить твій настрій ще до того, як ти щось скажеш. Ми ніколи не сварилися, він не підіймав голосу на мене. Я в житті не зустрічала такої чуйної, веселої, надійної та доброї людини, як він. Мені дуже не вистачає Сашка поруч», – сказала Марина.
Востаннє подружжя бачилося 17 січня 2022 року. Марина поїхала на навчання, а Олександр у лютому – на чергову ротацію в Маріуполь.
«Востаннє він зателефонував 26 березня. Сказав, щоб не хвилювалася, що може не буде довгий час звʼязку і що обовʼязково повернеться додому. А потім ці страшні 2,5 року пошуків. Я до останнього сподівалася, що він живий, і сама собі казала: не може таке кохання, як у нас, ось так закінчиться. Але дива не сталося», – поділилася дружина воїна.
Синові було два роки, коли він бачив Олександра востаннє. Тата він пам’ятає тільки з фото та розповідей мами.
«У мене є діти від першого шлюбу, але Сашко їх ніколи не ділив, ставився однаково, – сказала Марина. – І вони батьком його називали. Сашко був найкращим батьком! Тим, хто завжди поруч, з яким завжди весело. Таким, з якого можна було брати приклад у всьому, тому що він не тільки найкращий батько, а і чоловік, і людина. Я йому якось сказала: «Ти будеш дуже гарним дідусем».
За життя Олександра нагородили медаллю «За участь в антитерористичній операції» та відзнакою Ради національної безпеки і оборони України II ступеня. Посмертно воїнові надали звання полковника та відзначили його орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
«Чоловік завжди хотів отримати цей орден. Казав, що треба для цього зробити щось значне. На жаль, він заслужив цю нагороду ціною власного життя», – сказала дружина.
Рішенням виконавчого комітету Криворізької міської ради нагороджений нагрудним знаком «За заслуги перед містом» III ступеня. А майдан 30-річчя Перемоги у Саксаганському районі перейменували на честь Олександра Химиченка.
У 2024 році під час чергового обміну тілами захисника ідентифікували завдяки збігу ДНК.
Поховали Олександра Химиченка 4 травня 2024 року на Алеї слави центрального кладовища Кривого Рогу поруч із побратимами, з якими він загинув.
Вдома на воїна чекали мати, дружина та діти.
Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
