Олександр народився у Маріуполі. Навчався у школі №33, потім в профтехучилищі №4 – на тракториста. Після служби в армії разом із батьком працював на металургійному заводі «Азовсталь». Однак ще з дитинства мріяв про морські простори, тож у 2000-му році закінчив морську академію. А невдовзі пішов у перший рейс. Був мотористом машинного відділення.
«Відтоді життя мого чоловіка було повʼязане з морем, це було справою його душі. Пишався, що побував у всіх куточках земної кулі. За 27 років роботи на флоті його неодноразово відзначали почесними грамотами, подяками, серед яких і грамота за рятування судна», – розповіла дружина Альона. У парі з Олександром вона була 34 роки. А познайомилися, коли обом було по 16, – на маріупольському пляжі «Піщанка». Пригадує: на дозвіллі чоловік захоплювався риболовлею, колекціонував марки.
У 2015-2016 роках Олександр брав участь в АТО у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
17 лютого 2022 він повернувся з чергового рейсу і вже 27 лютого добровільно приєднався до місцевої територіальної оборони з подальшим переведенням до полку «Азов». У підрозділі був водієм. Під час боїв його сильно контузило.
В травні з «Азовсталі» вийшов у полон. 13 місяців разом із побратимами його утримували у Донецькому СІЗО. У липні 2023 році – перевезли до СІЗО в Ростові-на-Дону.
«Там їх засудили. А далі – ще 13 місяців жорстоких катувань. Олександр був мужнім, не терпів несправедливості, не хотів коритися, відмовлявся зрадити свою країну. У нас була змога листуватися, він писав тільки українською, не боявся побиття. Писав, що вчинив би так само, пішов би знову захищати свою землю, бо щиро любить свою країну», – сказала дружина.
26 місяців сімʼя боролася за його свободу.
22 липня 2024 року Олександра Іщенка закатували у російських застінках. Він мав переломи майже всіх ребер, пробиту грудну клітку, дістав больовий шок.
«Олександр був надзвичайно привітною, чуйною, щирою людиною. Його серце завжди було відкрите для допомоги, навіть у полоні не дозволяв ображати слабких, ставав на захист жінок. Мріяв побудувати ферму, годувати людей якісними продуктами… Обожнював свою доньку. І дуже любив своє місто. Коли повертався з рейсів, ми щодня гуляли вулицями Маріуполя, біля нашого Азовського моря», – сказала Альона.
Тіло Героя родина самостійно повернула в Україну. Поховали його на Алеї слави Краснопільського кладовища у Дніпрі.
В Олександра залишилися кохана дружина, донька, зять і онучки.
**
Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
