Микола народився в селі Троїця Івано-Франківської області, навчався у місцевій школі.
«Був доброю, допитливою дитиною. Змалечку дуже любив природу, особливо ліс. Часто брав собаку та біг по гриби. А влітку великою радістю для нього завжди було купатися з татом у річці», – згадує старша сестра Леся.
У художньому училищі в Чернівцях хлопець опанував фах реставратора художніх фарбованих виробів та ліпних прикрас, а потім почав займатися ремонтами. Коли йому було 20 років, помер батько, і тоді вперше чітко проявився характер Миколи – сильний, надійний, турботливий. Він повністю взяв відповідальність за маму та сестру, виконував усю важку роботу, підтримував і оберігав найрідніших.
Завжди виділявся чесністю, самовідданістю, не міг стерпіти несправедливості. У січні 2014 року Микола взяв газовий балончик, мотоциклетний шолом і поїхав на Майдан. Події Революції гідності дали поштовх до самопізнання: багато читав, цікавився історією, слухав лекції та постійно тренував тіло.
В кінці 2014 року Микола поїхав до Києва, щоб долучитися до лав «Азову», оскільки ідеологія саме цього підрозділу сходилася з його думками та поглядами. У березні 2015-го вже був у Маріуполі та невдовзі пройшов бойове хрещення.
«Брату дуже подобалася військова справа. Ніколи не сидів без діла та не зупинявся на досягнутому, постійно вдосконалювався. Був стрільцем, гранатометником, опанував спеціальності сапера-розмінувальника та офіцера-водолаза (працював на глибинах 30-50 метрів).
А ще – цікавився ландшафтним дизайном, садівництвом. Тягнувся до всього природного, завжди віддавав перевагу природним матеріалам, дуже тонко відчував красу та естетику. Був страшенним мінімалістом, у його кімнаті було мінімум речей», – розповіла сестра.
Якщо траплявся вільний час, їздив у гори – обожнював кататися на лижах і сноуборді.
«Брата вабили гори, хотів облазити з рюкзаком кожен куточок Карпат, а потім Альп. Він захоплювався Скандинавією, хотів на власні очі побачити дику природу тих країн. Ще хотів стати в майбутньому архітектором і мріяв, що буде мати свій будиночок на околиці лісу, прокидатися там зранку, милуватися краєвидом, зустрічати сонце і пити чай», – розповіла Леся.
«З Миколою я познайомився наприкінці 2014 року в Києві, – поділився побратим Сток. – Це був серйозний, мовчазний хлопець високого зросту, якого я одразу запам'ятав. Після курсу молодого бійця ми разом поїхали на базу до Урзуфа і з того часу потоваришували. Звір був ідеологічно дуже підкованим. Мені дуже подобалося з ним спілкуватися на історичні та ідеологічні теми. Він чітко знав, що добре, а що погано – у нього не було компромісів».
В середині лютого 2022 року Микола зателефонував сестрі та сказав, що назріває «щось серйозне» – повна бойова готовність. Повідомив, що надіслав додому особисті речі та шеврони. 24 лютого о 5 ранку від нього сестрі надійшло смс: «Почалося. Бережи маму. Обнімаю вас».
Виходив на зв’язок рідко, але коли це вдавалося, дивував рідних стійкістю та силою духу.
«Для нього було честю загинути в бою зі зброєю в руках. Війна була неминуча, і це було тільки питання часу. Лише люди, котрі жили у вакуумі, цього не розуміли. Звір сміливо йшов у бій, як йшли герої за нашу святу землю багато століть тому», – сказав побратим Пастор.
За життя Миколу Іванчука нагородили медалями «За участь в АТО», «ООС. За звитягу та вірність», «За військову службу Україні», а посмертно – орденом «За мужність» III ступеня.
У нього залишилися мати та сестра.
***
Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
