Петро народився 12 липня 1995 року в селищі Верховина Івано-Франківської області в сім’ї прикордонників. Був старшим з трьох дітей. Петро закінчив місцеву школу, після чого сім’я переїхала в село Явірник. Навчання хлопець продовжив у ліцеї в селі Зелене. Ніколи не конфліктував, був щирим, відданим другом. Мав авторитет серед однокласників і вчителів, проте ніколи не прагнув лідерства.
Петро був допитливим, любив історію, географію, малювання, музику, літературу.
«Син мистецьки обдарований. Він чудово малював, грав на акордеоні та гітарі, а ще писав вірші. Петро міг би стати художником, музикантом або поетом», – розповіла мати Любов.
Після 11 класу вступив до Балинського вищого професійно-технічного сільськогосподарського училища, де опанував фах інженера-механіка. А за рік вступив на заочну форму навчання за тією ж спеціальністю у Подільський державний агротехнічний університет.
Батьки хотіли, щоб Петро, який ще з дитинства мріяв про військову службу, став, як і вони, прикордонником. Але у 2015 році він підписав контракт із ЗСУ, пройшов навчання у селі Старичі Львівської області та відправився до Миколаєва – у в/ч А2802, 36-ту бригаду морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Із січня 2016-го воював у зоні АТО/ООС – зокрема, в Широкиному, Водяному, Маріуполі, Сартані й Волновасі.
«Син дістав важку контузію, лежав у шпиталі. А коли пройшов реабілітацію, знову поїхав на передову», – сказала мати.
За життя воїн мав низку нагород, зокрема медаль «Захиснику Вітчизни» та відзнаку «Козацький хрест». 29 березня 2022 року, коли командир відділення артилерійської розвідки Петро Федорчук разом із побратимами перебував у Маріуполі, Президент України нагородив його орденом «За мужність ІІІ ступеня».
«У Маріуполь син потрапив на ротацію в грудні 2021 року. І ми до вторгнення не знали, що Петро там, – сказав батько Юрій. – Якщо до великої війни син телефонував і писав, повідомляв, що з ним усе добре, то після 24 лютого майже не виходив на зв’язок. Через побратимів дружина дізналася, що Петрусь знову дістав контузію. А згодом син сам зателефонував і зізнався, що змушений був утекти з лікарні».
Останній раз Петро розмовляв із рідними 29 березня 2022 року і більше не виходив на зв’язок. Згодом стало відомо, що морпіхи потрапили в полон. Є відео, на якому видно, як бійці несли на ношах пораненого, схожого на Гуцула.
«Після важких боїв на заводі Ілліча син із побратимами пішки прорвався з оточеного міста. Це було на початку квітня. Петрусь дійшов до річки в окупованій Волновасі, але через численні контузії не зміг більше пересуватися. Солдати ворожої армії взяли його в полон, проводили допит, знущалися, а потім розстріляли», – розповів Юрій.
11 червня сестра Іванка натрапила на в одному з ворожих телеграм-каналів на інше відео – у мертвому військовому вона впізнала свого старшого брата. Петро рік перебував у статусі безвісти зниклого. Тіло обміняли в березні 2023-го, а наприкінці травня в Бориспільському морзі батьки впізнали сина за татуюваннями.
Прощання з оборонцем Маріуполя відбулося 1 червня 2023 року. Похований Гуцул на кладовищі в селі Зелене на Івано-Франківщині.
5 липня 2024 року Указом Президента оборонця Маріуполя посмертно відзначили найвищою державною нагородою – званням Героя України з відзначенням орденом «Золота зірка». Також Петра посмертно нагородили медалями «Лицар бойового чину» та «За заслуги перед Прикарпаттям».
29 квітня 2025 року на фасаді ліцею, де навчався Петро, відкрили меморіальну дошку. Після цього відбувся турнір із мініфутболу на його честь. Згодом ліцею надали ім’я Героя України Петра Федорчука.
З рідних у воїна залишилися батько, мати, сестра та брат.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
