Григорій народився в селі Калинівка у Рівненській області. Мав двох сестер і брата, усіх мама виховувала сама. Родина тримала велике господарство. Григорій добре вчився, підлітком почав гарно малювати: створював олівцем портрети, сюжетні картини. Багато читав, особливо історичну літературу. Після школи пішов навчатися на вчителя фізики до Рівненського державного гуманітарного університету, з третього курсу почав працювати у відділенні «Нової пошти».
«Це була його перша робота, на пів зміни. З колективом стосунки склалися добре. Брат мій був дуже відповідальним, свою роботу цінував. Бувало, приходив додому пізно, бо треба було допомогти, хоча зранку мав іти на пари. Зароблені кошти Григорій цілеспрямовано відкладав: мав за мету купити автомобіль і квартиру в Рівному. Тому й жив у гуртожитку, хоча міг винаймати житло. Він не був схильний до розваг, зайвого витрачання часу та грошей.
Коли приїздив додому в село, допомагав панотцю у церкві під час служби. У нас бабуся була вірянкою, привчила й нас з дитинства. Григорій дотримувався постів, читав християнську літературу. Планував після завершення першої освіти навчатися на священника, але зрештою поступився службою Богу й обрав службу своїй країні.
Григорій не мав стосунків, одруженим не був. За характером був стриманим, спілкувався переважно з колегами та приятелями у виші. Дуже підтримував молодшого брата, який зараз навчається у військовому училищі, сестер і маму. Намагався вдома робити все можливе», – розповіла старша сестра Ольга Бабак.
Після закінчення університету у 2021 році Григорій отримав повістку на строкову службу. Навесні 2022-го йому запропонували контракт із частиною в Хмельницьку, і він погодився. Служив у військах ППО: прикривали Старокостянтинів, його група відбивала атаки «шахедів», інша – ракети. Там Григорій прослужив до жовтня 2024 року, а потім перейшов до 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені Костя Гордієнка та одразу вирушив на Харківщину. За два тижні навчань став бойовим медиком.
Із рідними хлопець намагався спілкуватися за будь-якої можливості, однак зв’язок був поганим. 29 листопада 2024 року Григорій збирався на позиції, востаннє поговорив із сестрою. Мобільні телефони з собою не брали, щоб їх не вирахували за сигналом і не накрили КАБами чи дронами. Зв’язок був лише по рації, зі штабу передавали сестрі повідомлення від Григорія. Понад півтора місяця, до 18 січня, група тримала оборону.
«Григорій передавав нам вітання і на Різдво, і на Новий рік, казав, як він нас любить. А 21 січня нам зателефонували з частини та сказали, що брат зник безвісти. Насправді його тіло швидко евакуювали, при ньому були і документи, і особисті речі, особливі прикмети у нього були. Але треба було їхати опізнавати – такі бюрократичні правила. Того тижня я чекала чоловіка на поховання. А за тиждень поїхала у морг в Харківській області. Опізнали брата по родимках. Потім і його поховала», – пригадує пані Ольга.
У Григорія залишились мама, сестри та брат.
Поховали воїна в рідному селі.
