«Він казав: «Я вже сліпий, старий, буду звільнятися», – розповідає невістка Олена. – Також він мав прикуту до ліжка маму. Я сама медсестра, тому щоранку ходила до неї колоти ліки, бо вона ще й мала запалення легень. А 10 березня почалися сильні артобстріли. Страшно було ходити. Окупанти розбомбили все – клуб, школу, амбулаторію, вцілілого будинку не залишилося. Наприклад, мого дому вже немає. Я вирішила виїжджати. Свекру сказала не сидіти в селі, а заводити свою «шістку», садити матір і теж кудись їхати. Але він відповів, що росіяни сюди не прийдуть. Переніс матір у погріб, сам ходив по селу, шукав, де би хліба роздобути, бо їсти ж хочеться».
Олена з родиною виїхала з Кам'янки 11 березня, а 24 березня в село зайшли окупанти. Жінка розповідає, що вони одразу пішли до свекра і забрали його.
«Видно, хтось сказав, що він військовий, – говорить жінка. – Люди розповідали, що його відвели з мішком на голові на територію фермерського господарства і там розстріляли».
Андрій працював автомеханіком. 2014 року пішов добровольцем в АТО. Воював у складі 92-ї окремої штурмової бригади, був у найгарячіших точках Донбасу.
«Він пішов на війну, бо по натурі був воякою. А ще був добрим, ніколи нічого поганого від нього не бачила, – продовжує невістка. – До війни працював автомеханіком, мав золоті руки».
В Андрія Левченка залишився син. Дружина чоловіка померла у 2015 році.
