Олег народився в місті Сарни на Рівненщині. Навчався у школі №3, одночасно у музичній – по класу баяна. Опісля продовжив навчання у профтехучилищі №22, по закінченню якого був призваний на строкову військову службу. Після демобілізації почав працювати у Катеринівській виправній колонії, далі – в Городищенській. У 34 роки вийшов на пенсію за вислугою років. Мав звання прапорщика.
Проживав з сім'єю в селі Ясининичі Рівненської області. До мобілізації працював на АЗС ОККО. У вересні 2023 року добровільно долучився до лав ЗСУ. Служив старшим оператором антидронової рушниці у 3-й окремій штурмовій бригаді.
«Ми з Олегом прожили разом понад 15 років. У нього до мене було неймовірне ставлення. Любив, був ніжним і розуміючим чоловіком. Підтримував й оберігав. Свого часу я три місяці перебувала в нейрохірургічному інституті. Доглядав за мною, лежачою, після операції. Казав, щоб я не переживала, що ми разом впораємося. Поважав, що я подарувала йому двох наших донечок. Був люблячим батьком. Називав їх лагідно Вітуська й Оксаночка. Вчив поважати старших, щоб були ввічливими, добрими та щирими. Брав з собою на риболовлю, разом ліпили вареники, смажили шашлики. Дітям важко без нього. Для мене він був усім, а я його втратила…», – розповіла дружина Вікторія.
«Олег пішов захищати країну добровільно з 23 вересня 2023 року. Без проходження комісії. Бо мав висновок ВЛК, коли виходив на пенсію, що непридатний для служби ні в мирний, ні у військовий час. Коли з ним востаннє говорила, казав, що хоче, щоб діти зростали в мирі, що не повернеться, бо відчуває свою загибель. Казали, що того дня на позиції був обстріл, відштовхнув молодшого побратима. Врятував, а в самого попало. Він таким був по життю, допомагав усім, хто цього потребував», – додала Вікторія.
Поховали Олега на Алеї Слави Героїв у місті Сарни.
У захисника залишилися дружина, доньки, син від першого шлюбу й батьки.
