Микола народився 17 липня 1987 року в місті Глухові Сумської області. З дитинства вирізнявся патріотизмом. У молодших класах так захопився історією України, що вивчив підручник напам’ять. Любив спорт, займався пауерліфтингом, мав сильний характер, умів вести за собою.
Після закінчення місцевої школи №3 Микола вступив до Глухівського національного педагогічного університету ім. О. Довженка на факультет дошкільної освіти. Здобув ступінь бакалавра. Мріяв працювати з дітьми та створити простір для тих, хто потребує підтримки.
«Він дуже хотів, коли закінчиться війна, створити спортивний клуб для дітей вразливих категорій, позбавлених батьківського піклування. Щоб там був спортивний зал, якийсь буфет чи маленька столова, щоб діти могли поїсти після занять», – поділилася сестра Марина.
Після закінчення університету Микола працював у Києві.
У лютому 2016 року він підписав контракт зі Збройними Силами України. Службу розпочав у 58-й окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського. Воював у танкових війська, мав псевдо Удав. У 2017–2018 роках брав участь в АТО на Донеччині та Луганщині. У 2019-му перевівся в розвідку. Згодом став командиром взводу розвідки 15-го окремого мотопіхотного батальйону «Суми». Під час повномасштабного вторгнення захищав Чернігівщину. Після її звільнення вирушив на схід. Побратими дали йому псевдо Танчик.
«Отримав його за те, що служив у танкових військах. Він такий був – якщо йти, то йти, першим, напролом, – пояснила Марина. – У нього всі були рівні. Він не вважав там, що ось «я командир». Він був і командир, і друг, і брат. Всі кажуть, що це була порядна людина, один на мільйон».
За роки служби Микола Максимов мав численні нагороди та медалі.
Поховали воїна в Глухові на Веригинському кладовищі.
У захисника залишилися сестра Марина та племінники.
