Олександр народився 14 червня 1978 року в селі Балабанівка Вінницької області. Закінчив вище професійне училище №42 міста Погребище, де отримав фах тракториста-машиніста. Після училища працював на агропідприємстві «Золота нива» у рідному селі.
«Любив свою справу та був майстром на всі руки. Завжди приходив на допомогу, мав відмінне почуття гумору. Був чудовим і веселим колегою, найкращим татом і чоловіком. Любив знімати ТikТok, ремонтувати машини і коптити сало», – розповіла донька Аня.
З 1996 по 1998 рік проходив строкову службу у Полтаві, де отримав звання старшого сержанта. Під час російсько-української війни у 2015–2016 роках воював на Луганщині у складі 28-ї окремої механізованої бригади, був водієм Урала-375Д. Там і отримав свій псевдо Шаман, бо завжди міг «підшаманити» техніку й довести все до ладу.
Після початку повномасштабного вторгнення Олександр хотів повернутися до рідної бригади, але не вдалося, тому долучився до 3-ї окремої важкої механізованої Залізної бригади, де служив водієм протитанкового взводу. У квітні 2024-го боєць отримав звання старшого водія.
Побратими згадують його як надійного товариша й людину, яка завжди приходила на допомогу.
«Тато був найкращим, добрим, чуйним, веселим. Пам'ятаю, як він приходив пізно з роботи і вчив зі мною уроки, як приносив щось від «зайчика», як забирав пізно вночі з автобуса. Як вів у перший клас, а потім був на останньому вальсі на випускному. Як вів на весіллі за руку, і як тримав внучку – перший і єдиний раз. Тато був справжнім патріотом України, взірцем мужності, незалежності і патріотизму, який віддав своє життя за кожного з нас. Пишаюсь бути твоєю донечкою, безмежно люблю, безмежно сумую», – додала Аня.
Поховали Олександра Марченка в рідному селі.
У нього залишилися дружина Валентина, доньки Ганна й Наталія, син Ярослав та внучка Соломійка.
