Олександра народилась і виросла в Києві. Навчалася на економічному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Носила худі з нашивкою УПА і говорила лише українською. З дитинства любила техніку й красу, захоплювався фотографуванням. Захоплення переросло у бізнес – її проєкт Lighthouse став одним із перших в Україні, що друкує кастомні зображення на футболках. Вона обожнювала тварин, смачну їжу, волонтерила, була доноркою крові й амбасадоркою фонду «Старенькі», що опікується літніми людьми.
Щоб піти в «Госпітальєри», готувалася майже рік – ходила на вишколи, тренувалась. Про своє рішення повідомила рідним і друзям не відразу – але воно мало кого здивувало. Поступово Олександра стала командиркою екіпажу.
«Майк була неймовірною людиною, водійкою, бойовою медикинею, командиркою екіпажу і просто свідомою громадянкою нашої країни. Завжди мотивувала, сама теж прагнула навчатись, підвищувати навички, саморозвиватись. Завжди піклувалась про свій екіпаж, і не тільки. Мене, коли я їхала в червні вперше старшою на медевак, та і наш екіпаж увесь підтримувала на всіх етапах – від зборів на базі, підготовки машини до простого «як ви?» та напоїти чаєм на стабі після важкого еваку. Не цуралась і неабияк як підтримувала новеньких в баті. Була взірцем в роботі та поза її межами. Легка на підйом, ще й усіх теж підіймала», – поділилася посестра Олександри.
Попрощалися з Олександрою на Байковому цвинтарі Києві.
У неї залишились чоловік, рідні, друзі, побратими і посестри.
На прохання захисниці друзі опублікували її останнє звернення:
«Якщо дійде до того, що це доведеться зачитати, то знайте: більшого щастя нема для воїна, ніж померти в бою.
Всі ми трохи воїни. Хтось на полі бою, хтось бореться з корупцією, а хтось відновлює справедливість в судах. Наші люди воюють з невиліковними хворобами, а вчені з гравітацією. Така ми войовнича нація. І дуже палка до свободи.
Українці – вільні люди, цього в нас не забрати. Вільні в думках, поглядах і діях. І немає в нас межі. Ні в чому немає. В технологіях чи відкриттях – все, що захочемо – все зробимо. Мені пощастило народитися в найкращій країні світі – Україні. І це країна, за яку честь померти.
А ще краще за неї жити.
Жити так, щоб за багатьох з нас, по декілька життів.
Виховувати маленьких українців в любові до світу та в міці і незламності.
Показати їм всю красу Карадагу, сольові шахти Донбасу, терикони, заповідні коси, лимани, найбільші печери і червону руту. Кожен з нас несе всередині світло, не бійтеся його запалити.
Ми ще побачимось, все буде Україна!»
