Олексій народився і жив у місті Орджонікідзе, нині – Покров, Дніпропетровської області. У місцевому ПТУ здобув професію слюсаря. У мирному житті був електрогазозварювальником. Велику частину життя працював у Покровському гірничо-збагачувальному комбінаті. Останні роки життя – на Нікопольському заводі феросплавів. Дуже любив грати в шахи, вивчав історію України, писав вірші, був учасником творчої самодіяльності міста.
Під час повномасштабної війни чоловік став бійцем 60-ї окремої механізованої Інгулецької бригади ЗСУ. Служив у гранатометному відділенні 96-го піхотного батальйону.
«Добрим» Олексія Володимировича називали ще у мирному житті, але з додаванням слова «ранок». «Добрий ранок» – саме таке прізвисько він отримав тому, що з усіма так вітався, бо хотів призвичаїти людей зі свого оточення до української мови, адже сам її любив, поважав і послуговувався у житті. З мирного життя прізвисько й перекочувало у військове, але зі зміною-скороченням на «Добрий».
«Батько для нашої родини – світоч, приклад невтомного трударя, відповідальності, оптимізму, винахідливості та безмежної любові до своєї родини та країни. У перші дні вторгнення пішов добровольцем. Через вік його не хотіли брати до армії, але батько сказав, що перебуватиме під військкоматом цілодобово, але досягне свого. Командиру на питання, чому пішов служити, сказав: «Не час помирати молодим!». Справжній чоловік, герой, друг і найкращий у світі батько! Безмежно любимо й сумуємо, неймовірно пишаємося!» – розповіла донька загиблого.
Поховали захисника в рідному місті.
Йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Покров» та відзначено медаллю «За заслуги перед містом».
Вдома на Олексія чекали дружина Раїса, син Олексій і донька Юлія.
