Віталій Олександрович народився і жив у місті Павлоград Дніпропетровської області. Навчався у загальноосвітній школі №12. З дитинства любив танцювати, відвідував хореографічний гурток. Був веселою людиною, любив жартувати. Захоплювався технікою, ремонтував мотоцикли, велосипеди, машини. Згодом здобув професію слюсаря з ремонту сільськогосподарських машин та устаткування у професійно-технічному училищі №81. Продовжив навчання у Лозівській філії Харківського державного автомобільно-дорожнього коледжу. Одружився, виховував сина. Працював електрослюсарем черговим та з ремонту устаткування ремонтної дільниці головного корпусу ЦЗФ «Павлоградська» ДТЕК «Павлоградвугілля».
З початком повномасштабного вторгнення добровольцем пішов у військкомат, але йому сказали, що поки люди не потрібні. Та вже через місяць був призваний до лав 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха ЗСУ. 30 вересня 2022 року вирушив на Донецький напрямок. Боронив Костянтинівку, Бахмут, Авдіївку. Спочатку Віталій був командиром БТР, згодом став старшим стрільцем мотопіхотного відділення.
«Віталій був дуже добрим, чуйним, веселим і кумедним, завжди піднімав усім настрій, навіть коли його немає. Чесний, справедливий, ніколи не боявся казати правду, якою б вона не була. Завжди підтримував. Любив діток, грався з ними, дарував подарунки, але, на жаль, зі своїм синочком мало провів часу. Забрали в нас нашого татуся дуже рано…» – розповіла його дружина Вікторія.
Посмертно захисник нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та знаком пошани «За заслуги перед громадою».
Поховали Віталія в рідному місті.
У нього залишилися мама, дружина, син, брат, сестра та бабуся.
