Олександр Нізамаєв народився 23 квітня 1993 року в місті Алмалик, Республіка Узбекистан. Разом із сім’єю жив у місті Іловайськ Донецької області. Після школи навчався на психолога-криміналіста, але не завершив, бо пішов до армії. А в квітні 2013 року Олександр підписав контракт із Державною прикордонною службою України.
«Характер у нього був покладистий, лагідний, спокійний. Я не думала, що у світі є такі люди. Сашко любив грати на гітарі. Його хобі – риболовля», – розповіла дружина Лариса.
Коли почалася війна, обіймав посаду інспектора прикордонної служби. У складі 1-го прикордонного загону під час АТО та ООС Олександр обороняв Донеччину. Брав участь у боях за рідний Іловайськ.
З майбутньою дружиною Олександр познайомився 31 серпня 2014 року в Маріуполі.
«Я продавала стартові пакети одного з мобільних операторів. Сашко підійшов до мене і запитав, де тут можна поїсти суші. А я, оскільки не місцева, після окупації рідного Донецька переїхала до Маріуполя, то нічим допомогти не могла. Він купив стартовий пакет, попросив мій номер телефону. Зателефонував через дві години, і ми пішли до кафе. Відтоді не розлучалися. Ми одружилися, у нас народився син», – згадала Лариса.
«Сашка пам’ятаю як відповідальну людину, до якої завжди можна було звернутися з проханням і покластися на нього. Він був люблячим чоловіком і батьком. Дружина постійно приносила йому на службу контейнери з їжею. Завжди тепло відгукувався про сім’ю, не пам’ятаю, щоб він ішов додому у пригніченому настрої, отже, вдома його любили й чекали. На службу також повертався у гарному настрої. У колективі його знали всі, і впевнений, пам’ятають і досі», – розповів побратим на псевдо Павук.
На початку повномасштабного вторгнення Олександр був у Маріуполі. Обороняв місто разом із бійцями окремого загону спецпризначення «Азов» та ЗСУ, виходив на чергування, стежив за пересуванням ворожої техніки й запобігав спробам наступу російських військ.
«Одного вечора, ще задовго до початку великої війни, ми спілкувалися. Я запитала, що він робитиме, якщо в місті знову почнеться війна. На це він відповів, що буде битися з ворогом до останнього. І що краще загинути в бою, аніж здатися в полон, бо росіяни безжально знущаються з наших воїнів», – пригадала дружина.
Олександр поліг на спостережному посту «Тополя». Евакуювати його тіло з позиції не вдалося. 25 листопада 2024 року Сокальський районний суд Львівської області визнав воїна загиблим під час виконання бойового завдання та захисту України у російсько-українській війні.
Посмертно оборонця нагородили медаллю «Захиснику Вітчизни».
З рідних у нього залишилися дружина та син.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
