Сергій народився 28 липня 1964 року у білоруському місті Новополоцьк. Згодом з сім’єю переїхав у селище Петрівське в Старобешівському районі Донецької області. Навчався в місцевій школі. Був дуже товариським хлопцем, у музичній школі грав на фортепіано. З дитинства цікавився автівками, технікою. Проводив багато часу з батьком у гаражі.
Після 8 класу вступив до Донецького коледжу культури та мистецтв. Строкову службу проходив у військовому оркестрі. Продовжив навчання у Донецькому вищому військово-політичному училищі й твердо вирішив присвятити життя армії.
У родині Сергія всі чоловіки проходили строкову службу, але кадровим військовим вирішив стати тільки він.
«Сергій з дитинства полюбляв гратися з іграшковою зброєю, яку хлопці робили самостійно, уявляючи себе на справжній війні. Мабуть, з того часу і сформувалась ідея щодо захисту Батьківщини», – сказала мама Алла Сергіївна.
7 березня 1987 року Сергій одружився з Наталією: вони жили в одному селі, дівчина була молодшою на два роки. Згодом у пари народилися дві донечки. Катерина та Олена були найбільшим скарбом і гордістю Сергія.
Починав військову службу в роті забезпечення на аеродромі в Маріуполі. Потім перевівся в Державну прикордонну службу і присвятив їй понад 20 років.
«Коли чоловік мав достатньо років календарної вислуги, звільнився зі служби. Але уявити себе в цивільному житті йому було дуже важко, тому вирішив продовжити працювати на цивільній посаді у своїй частині в воєнізованій охороні», – розповіла дружина Наталія.
У 2014 році, після початку АТО, Сергій знову долучився до війська, але цього разу в інший підрозділ – морську охорону державного кордону. Згодом звільнився, проте продовжив працювати на цивільній посаді.
24 лютого 2022 року Сергій мобілізувався до 23-го загону морської охорони, щоб бути з побратимами й разом захищати Маріуполь.
Старша донька розповіла: коли прокинулась від вибухів о 4:30 ранку, батько вже не спав. Родина почала одразу збирати тривожну валізу, а Сергій поїхав до військкомату.
«Батько привозив нам воду і щоразу вмовляв виїздити з міста, але ми не могли собі уявити розлуки з татом. 7 березня зумів вирватися і приїхати додому, щоб привітати дружину з 35-ю річницею весілля. Потім ще кілька разів привозив їжу та воду. І щоразу вмовляв виїжджати. І нарешті 17 березня ми, бабуся Алла, наша мама, я з собакою і чотирма котами, змогли покинути окуповане місто», – поділилася Катерина.
У ніч з 14 на 15 квітня Сергій прорвався на «Азовсталь». Через місяць з металургійного комбінату він вийшов у російський полон, де гідно тримався попри усі знущання та катування. Спочатку всіх полонених відвезли в колонію в Оленівці на окупованій території Донеччини, де вони перебували декілька місяців.
Восени 2022 року Сергія перевезли до СІЗО №2 міста Камишин. Близькі дізнались про це від звільнених бійців. Умови в СІЗО були жахливі: дуже мало їжі, постійні побиття та холод. Через брак вітамінів всі хлопці мали проблеми з ногами. Рани, які вони мали там через побиття, не загоювалися.
З січня 2024 року про Сергія не було ніяких нових. 28 червня 2025 року старша донька Катерина отримала найстрашніше повідомлення в житті: звільнені 14 червня побратими її батька написали, що Сергій загинув.
На жаль, експертиза встановила, що Сергій Пастер був закатований у ворожому полоні в січні 2024 року. Це також підтвердили декілька звільнених бійців.
Чин похорону відбувся 18 вересня 2025 року у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла у Львові, далі – загальноміська церемонія прощання на площі Ринок. Поховали прикордонника на полі почесних поховань Личаківського кладовища.
З рідних у Сергія залишилися мати, дружина, дві доньки й маленька онука, яку він так і не побачив.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
