Народився та жив Олександр у Харкові. Більшу частину життя працював начальником виробництва у різних напрямках: від побутової хімії – до легкої промисловості. Пробував себе у всьому. Обожнював машини, любив кататися на гірських лижах та подорожувати. Гарно малював і хотів стати дизайнером, навіть встиг піти на курси. У 2022 році відновився у НТУ «Харківський політехнічний інститут», який свого часу не закінчив.
З початком повномасштабного вторгнення вивіз сімʼю до Харківської області, а сам пішов до військкомату. Чоловік декілька разів просив зарахувати до лав ЗСУ, але йому відмовляли через вік. Тоді він вирішив долучитися до лав самооборони Люботина. Допомагав з евакуацією цивільного населення, патрулював та охороняв вокзал, розвантажував і роздавав гуманітарну допомогу, робив коктейлі Молотова.
У 2023 році, з четвертої спроби, долучився до Збройних сил України. Починав зі зв’язківця, а в жовтні 2024 року став командиром 3-го піхотного відділення 1-го піхотного взводу 3-ї піхотної роти піхотного батальйону 142-ї окремої піхотної бригади (на початку 2025 року її реорганізували на механізовану). Мав звання сержанта.
Псевдо «Француз» Олександр отримав через любов до автомобілів. Чоловік обожнював французькі машини, зокрема Renault, і часто відстоював свою точку зору щодо «французів» у дискусіях із побратимами.
«Тато був неймовірною людиною, він не боявся смерті і завжди казав, що буде жити вічно. Так воно і вийшло. Він був позитивним і веселим, але водночас у нього були відповіді на усі життєві питання. Він був майстром анекдотів і, здається, знав їх усі», – поділилася донька Дарина.
Поховали захисника на Алеї Слави Харківського міського кладовища №18 (36 квартал 14 ряд 34 місце).
У Олександра залишилися дружина, донька, батьки та сестра.
