Руслан народився 12 травня 1975 року в молдавському селі Годжинешті. У дитинстві разом із батьками переїхав до Миколаївщини. Спочатку жив у селі Прогресівка, а згодом із власною родиною – у селищі Березанка.
Закінчив Березівське вище професійне училище Національного університету «Одеська політехніка», де здобув освіту механізатора сільського господарства. Працював трактористом, водієм, охоронцем у групі швидкого реагування. Любив полювання й риболовлю, цікавився історією, багато майстрував.
Півтора роки був у зоні проведення АТО, а після російського повномасштабного вторгнення служив стрільцем-снайпером 3-го десантно-штурмового батальйону 79-ї окремої десантно-штурмової Таврійської бригади.
«Коли мій чоловік йшов на війну в перший день повномасштабного вторгнення, то казав, що це його обов'язок – захищати свою сім'ю і свою країну. «Бо якщо не я, то хто? Я не хочу, щоб вмирали діти», – так він сказав, коли збирав свої речі. Він був людиною, яка за жодних обставин не втрачала своєї честі, а коли відчай починав закрадатись у серця найхоробріших, то твердо і голосно заявляв, що «Все буде Україна». Він був добрим, світлим, щирим і чесним. Був людиною, яка завжди відгукувалась на прохання про допомогу, не проходив повз чужу біду, ніколи не залишався осторонь, коли бачив несправедливість чи жорстокість. Понад усе в житті любив свою сім'ю і свою країну, був найкращим батьком, чоловіком і сином. Вірив у те, що правда і воля переможе будь-яке зло», – розповіла дружина Ганна.
Псевдо «Анюта» Руслан отримав ще під час участі в АТО. Вдома на нього чекали дві Ані – дружина й донька, яких він лагідно називав Анютами.
«Через це ім'я вороги думали, що мають справу з жінкою. Вже після татової загибелі дізнались, що про нього навіть складали легенди, бо й багато наших військових думали, що Анюта справді жінка. Розповідали, що на своїх позиціях батько залишав стереотипно жіночі дрібнички, як-от крем для рук або якісь серветочки, щоб ще більше заплутати ворога. Одного разу тато поїхав до хлопців на іншу позицію, щоб щось забрати, і розповів їм звідки він. Вони одразу почали питати про Анюту – «жінку, яка спритно мочить ворогів». Тато підтвердив, що є така. Вони передали їй вітання, на що він засміявся і вже тоді розповів, що це він. Усі здивувались і довго розпитували, чому він обрав саме такий псевдо», – розповіла донька захисника.
Руслана Рошку посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Поховали воїна у селі Щасливе Миколаївської області.
У нього залишилися дружина і донька.
