Іван народився 16 жовтня 2001 року в селі Кислиця Одеської області. Закінчив 9 класів місцевої школи та Ізмаїльський агротехнічний фаховий коледж за фахом механізатора:
«Дуже любив сільське життя. З юних років любив ремонтувати техніку. Дуже любив своє авто та мотоцикли. Всі в селі та в коледжі зокрема згадують його, як «золоту дитину». Майстер на всі руки, працьовитий. Соромʼязливий, але з міцним характером», – розповіла сестра Катерина.
Спочатку юнак працював за фахом, а потім підписав контракт і долучився до НГУ. Був водієм-електриком мобільної групи звʼязку 11-ї бригади імені Михайла Грушевського. У грудні 2021 року Іван поїхав на ротацію на Донеччину, в березні 2022-го мав повернутися додому. Але почалася повномасштабна війна.
«Брат благав нас знайти безпечне місце, сам був на позитиві. Мені постійно говорив: «Зі мною все буде добре, ми їм покажемо». Поки був зв’язок, листувалися. Потім кілька разів телефонував мамі, востаннє це було 23 березня», – сказала сестра.
У квітні Іван зник безвісти. Лише в березні 2024-го тіло оборонця вдалося знайти та впізнати.
«Ми дуже чекали на повернення Івана. Вірили, що з його поверненням в нашу родину прийде спокій та щастя, – сказала мати Надія Василівна. – Син хоч і був скупим на емоцію, проте вчинками показував свою любов і турботу. Попри юні роки, він був мужнім чоловіком, беручи на себе важливі зобов’язання у сімʼї. Не було такої справи, яку б він не міг зробити. Син завжди з радістю усім допомагав».
6 квітня 2024 року воїна провели в останню путь і поховали на кладовищі у рідному селі.
У нього залишилися батьки, сестра та племінниця.
***
Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
