Руслан народився 7 вересня 1980 року в місті Глухів на Сумщині. Навчався в місцевій школі №1. Потім вступив до Глухівського вищого професійного училища, де опанував фах електрогазозварювальника. Згодом вивчився на електромонтера у Глухівському агротехнічному фаховому коледжі. Працював токарем, а останні роки – охоронцем у Києві. У вільний час любив займатися спортом, вів активний спосіб життя.
«Усі, хто знав Руслана, говорять про нього як про людину з великим серцем – завжди готового підтримати, допомогти чи просто знайти добрі слова. Він був душею компанії. Його доброзичливість і щирість притягували людей. В усіх колективах, де б він не був, його любили та поважали. Він мав особливу здатність – залишатися в памʼяті тих, з ким звела його життєва дорога. Та найбільше місце в його серці займала сімʼя. Він був турботливим батьком для нашого сина та доньки та мріяв про щасливе майбутнє для них», – розповіла дружина Світлана.
До Збройних сил України Руслана мобілізували у травні 2024 року. Спочатку він долучився до 32-ї окремої механізованої бригади, де був розвідником-навідником і тримав оборону Торецька на Донеччині. З часом його перевели до 42-ї окремої механізованої бригади. Боєць до останнього подиху виконував розвідувальні операції на Харківщині та Донеччині.
«Тато, дякую за те, що ти в мене такий Герой, що в мене вклав найкраще. Це все я буду нести по життю та намагатися виконувати твої настанови, скільки матиму часу. Я ніколи не забуду, як матуся сказала, що наш тато став розвідником. У мене тоді була така гордість за нього», – сказав син Єгор.
Після бою, коли Руслан врятував побратима, він написав рідним: «Думав – кінець. Та коли від тебе залежить життя людини – йдеш, повзеш, несеш…».
«Я служив разом із Соколом у 32-й бригаді. Особисто вдячний йому, що витягнув мене в Торецьку з палаючої багатоповерхівки й вивів звідти. Він справжній Герой», – поділився спогадами побратим Святослав.
«Все буде добре, ми обовʼязково переможемо!», – це були останні слова, які від нього почули рідні.
«Мій тато ніколи нічого не боявся. Зі шкільних років його всі називали «сонечком». І навіть коли ми вийшли із храму, трохи виглянуло сонце, хоча небо до цього було темним. Я думаю, що це він сказав усім: «дякую» за те, що прийшли до нього на прощання», – згадує донька Вікторія.
Захисника нагородили медаллю «Ветеран війни - Учасник бойових
дій», почесним нагрудним знаком «Хрест хоробрих» та памʼятним знаком «Хрест доблесті».
Поховали героя в рідному місті на алеї Слави.
У нього залишилися мати Ірина, дружина Світлана, син Єгор і донька Вікторія.
