Олексій народився в селі Мирне на Харківщині. Пішов там до школи, закінчив її у сусідньому селі Мурафа. З дитинства обожнював футбол. У селі брав участь в змаганнях, організовував матчі. Любив баскетбол і біг. Брав участь у марафонах. Катався на лижах і сноуборді. Грав на гітарі. Обожнював тварин.
У 2014 році вступив до Харківського професійного ліцею, вчився на муляра-штукатура. Згодом навчався у Харківському фаховому коледжі будівництва, архітектури та дизайну. У 2024-му отримав ступінь магістра у Харківському національному університеті будівництва та архітектури.
Працювати Олексій почав ще під час навчання у коледжі. Спершу був стюардом на стадіоні «Металіст». Потім працював рятувальником і офіціантом. Останнє місце роботи – київське кафе-кондитерська «Honey».
4 червня 2024 року Олексія мобілізували. Після навчання боронив Донеччину. Потім вирушив у Курську область. Служив гранатометником у 80-ій окремій десантно-штурмовій бригаді.
«Мій брат – чудова людина з великим серцем. Він добрий, чуйний, щирий – завжди знаходив час і слова підтримки для тих, хто цього потребував. Він мав рідкісну здатність об’єднувати людей, в нього багато друзів. Олексій обожнював футбол – цей спорт був його пристрастю і відрадою. Кожен матч, кожен удар по м’ячу для нього був моментом щастя. Та найголовнішою цінністю для Олексія завжди залишалася Батьківщина. Він був справжнім патріотом – не на словах, а вчинками. Він донатив і допомагав зі зборами, обирав авто хлопцям. А потім йому вже допомагали всі ми. Він ще дуже дивувався, що так багато людей допомагають і переживають за нього», – написала сестра Інна Доленко.
Ще прижиттєво Олексія приставили до ордена «За мужність» ІІІ ступеня. Однак рідні отримали відзнаку вже посмертно.
Поховали воїна у рідному селі.
В Олексія залишились батьки та сестра.
