Олександр народився 14 березня 1984 року в Донецьку. Закінчив школу №95 та вступив до Донецького національного технічного університету за спеціальністю «РПМ-г (розробка корисних копалин)». Паралельно активно займався спортом, брав участь у змаганнях з тхеквондо. Під час навчання на третьому курсі вишу став тренером в одному з донецьких спортклубів.
У 2005 році отримав диплом спеціаліста за фахом «Гірничий інженер». Після закінчення військової кафедри став офіцером запасу. З 2009 року служив в Управлінні СБУ у Донецькій області.
«Ми разом навчались в університеті, тільки на різних факультетах у 2000 році. Спочатку товаришували, а у 2012 році зустрілися та більше не розлучалися. Весілля було у січні 2014-го. Саме тоді відбувався Майдан, Олександр був у Будинку профспілок, коли будівля горіла. Він з побратимами зміг вибратися та повернутися додому в Донецьк. Невдовзі у нас народилася донька. Олександр перший взяв її на руки, коли її везли коридором. Вона так голосно кричала, що чоловік її впізнав і сказав, що це його бандитка», – поділилася дружина Юлія.
Влітку 2014 року ситуація загострилася вже і в Донецьку, і тоді постав вибір: залишитися з проросійською владою чи залишитися вірному Україні:
«Сумніву не було – мій чоловік обрав Україну!», – сказала жінка.
Родина переїхала до Маріуполя. Олександр продовжив службу у структурі, створював новий загін спецпризначення «А». А ще продовжував займатися спортом: був багаторазовим чемпіоном області з кікбоксингу і тайського боксу, переможцем Кубка Донбасу по К1 серед професіоналів, чемпіоном України з кікбоксингу і чемпіоном України з тхеквондо серед ветеранів. Навіть травми не зупиняли Олександра від участі у змаганнях, так само він щодня тренувався зі зброєю: мав помпову рушницю, яку усіляко вдосконалював. А ще опікувався маріупольськими дітьми, які опинилися в скрутних життєвих ситуаціях: допомагав грішми, годував, тренував.
За життя отримав нагородну вогнепальну зброю (пістолет Макарова) та відзнаку Президента України «За участь в Антитерористичній операції».
Востаннє Юлія з донькою бачили Олександра 2 березня 2022 року. Він з побратимами привіз воду – дружина навіть не впізнала його в амуніції.
«8 березня ми його чекали. Потім у його день народження мріяли, щоб тато з’явився. Але його так і не було. Ми пережили все, що відбувалося у Маріуполі. Я вирішила виїжджати після того, як прилетіло біля нас і ми дивом залишилися живі. Коли вже були у Запоріжжі, чоловік зателефонував. Сказав, що вибратися вже неможливо, попросив дізнатися, чи буде для них допомога, бо їм вже було важко справлятися з усім», – сказала Юлія.
Під час оборони Маріуполя Олександр відбивав атаки ворога рубежі поблизу морського порту, де були висотні будівлі. Під час масованого обстрілу він намагався укритися та підвернув ногу, коли стрибав з другого поверху, сильно порвав зв’язки. З травмою він воював ще 5 днів, поки міг ходити, а потім бійця перевели у шпиталь на «Азовсталі».
«Ми познайомилися на «Залізяці», коли Гусара привезли з травмованою ногою. Я до нього підійшов, поговорили. Він розповів за себе я за себе, потиснули один одному руки «по венах», як це роблять воїни. Запам'ятав, як Гусар був незадоволений з того, що з початком вторгнення виїхала більшість людей, котрих він тренував як спецназ. Показав свою нагородну зброю. Ми ще трохи поспілкувалися, а потім його забрали на інший бункер, де Гусар, на жаль, загинув. Але про це я дізнався, коли за 3 роки повернувся з полону, – сказав боєць на псевдо Веб. – Я був радий знайомству з такою сильною людиною та професіоналом. Але так склалося, що таких відважних і досвідчених воїнів смерть забирає підступно, не в бою. Для мене друг Гусар став один з прикладів, яким має бути офіцер нашої армії».
Спочатку Олександра вважали зниклим безвісти. Пошуки не дали результату, тому воїна визнали загиблим у суді. Станом на серпень 2025 року тіла родині не повернули.
«Олександр був найяскравішою людиною, веселим, чуйним, сміливим! Найкращим батьком, про якого можна було б тільки мріяти!», – сказала Юлія.
Посмертно оборонця нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
Вдома на нього продовжують чекати дружина та донька.
***
Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
