Артур народився 19 серпня 1993 року. Закінчив середню школу №43 міста Гомеля, а потім і місцевий державний коледж будівельників. Згодом повернувся до України: жив у селищі Обухівка Дніпропетровської області, щоб піклуватися про паралізованого батька та хвору бабусю. Тоді Артур почав працювати на ТОВ «Дніпровський завод спеціальних труб», поєднуючи важку фізичну працю з доглядом за родиною. Також підробляв, щоб забезпечити близьких усім необхідним.
Артур мав різносторонні інтереси. Він захоплювався нумізматикою, збирав поштові марки, цікавився історією та старовинними предметами. Особливе місце у його житті посідали тварини – дуже любив свого собаку, дбав про нього з великою турботою. Також цікавився новітніми технологіями, особливо у сфері безпілотної авіації, що згодом стало важливою частиною його служби на фронті.
Під час повномасштабної війни чоловік став бійцем 253-го окремого штурмового батальйону УДА «Арей», що в складі Сил територіальної оборони ЗСУ. Обіймав посаду оператора відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів.
«Я старший на 15 років брат Артура. У нас були різні батьки, і Артур з раннього дитинства ріс практично без батька. Наші стосунки були навіть не просто братніми – я сприймав його як сина. Ми дуже любили одне одного. Через два тижні після нашої останньої розмови Артура не стало. Він був добрим, щирим і чуйним. Дуже любив маму та мою доньку – свою племінницю. Ще школярем, живучи в Білорусі, він мріяв про повернення до України, яку вважав своєю справжньою Батьківщиною. Останніми його словами до мене були: «Я люблю тебе, брат». Я тебе теж дуже люблю, моя кровинушка. Спочивай з миром, брате», – написав Олександр Тарасенко.
Посмертно Артура Тарана нагородили нагрудним знаком батальйону «Арей» за мужність, героїзм і відданість бойовому братству.
Поховали воїна у селі Обухівка на Дніпропетровщині.
У нього залишилися мати, старший брат та інші рідні.
