Олександрові Володимировичу було 30 років. Він здобув фах токаря у Маріупольському вищому металургійному професійному училищі №99. Із дитинства займався бойовими мистецтвами, а в студентські роки захоплювався стрільбою з пневматичної зброї та брав участь у змаганнях. Любив рибалити, обожнював тварин. У мирному житті працював на металургійних комбінатах ім. Ілліча та «Азовсталь». Останнім часом жив у місті Біла Церква на Київщині.
Службі в армії віддав шість років. На фронті обіймав посаду командира інженерно-саперної роти 54-ї окремої механізованої бригади імені Івана Мазепи. Нагороджений медаллю «За військову службу Україні», нагрудними знаками «За зразкову службу» та «Хрест 54-ї ОМБР», відзнакою «За розмінування». Посмертно йому присвоїли звання Героя України.
«Мій брат був неперевершений. Щирий, добрий, турботливий, завжди переживав за своїх близьких. Коли почалося повномасштабне вторгнення, дуже просив, щоб ми виїхали з Маріуполя, якомога подалі, бо розумів, яка небезпека насувається на рідне місто. Мені його дуже не вистачає. Він любив те, чим займався, був сапером першого рівня розмінування, на його рахунку десятки одиниць підбитої та знищеної техніки противника, тисячі розмінованих снарядів», – розповіла Катерина Товстоног.
Поховали Олександра на Алеї героїв Сухоярського кладовища в місті Біла Церква.
У захисника залишилися мати, дружина, сини та сестра.
