Дмитро народився і жив в Ірпені. Закінчив Бородянське професійно-технічне училище. Працював головним механіком ТОВ «Креола». Захоплювався автомобілями. Завжди все робив з посмішкою.
Із перших днів повномасштабного вторгнення Дмитро став на захист рідного міста у складі місцевої тероборони. Тоді не зрозуміло було, як все вірно організувати, тому він з побратимами секторально патрулював місто.
«4 березня він умовив, щоб я забирала дітей і виїжджала. А сам поїхав на патрулювання. На той момент моя донька була в окупації в Бучі, я не могла їхати без неї. Але того дня сусід зміг її з подругою вивезти в Ірпінь. Ми вирішили їхати до Києва евакуаційним потягом. Діма не зміг вирватися, щоб попрощатися. Ми з сином написали йому записку… останню. В дорозі ми списувалися. У мене досі є його останнє голосове повідомлення… Він не збирався помирати. Казав, що любить мене і чекав зустрічі… А потім зв'язок із ним обірвався. Я нічого не знала, поки мені 8 березня не повідомили, що він загинув. Відтоді свята 8 березня для мене не існує», – розповіла дружина загиблого Наталія.
Поховали чоловіка на Алеї Слави рідного міста. Посмертно він став Почесним громадянином Ірпеня та був нагороджений відзнакою «За оборону рідної держави».
У Дмитра залишилися дружина, син і дві доньки.
