Олександр народився 8 березня 2002 року в селі Польова Лисіївка Вінницької області. Зростав у багатодітній сім’ї, мав трьох сестер і трьох братів. Змалечку мріяв про краще життя, власну родину та дім, хорошу роботу. Коли Олександру було 11, помер батько, а за 2 роки й мати.
«Над Олександром взяв опікунство його хрещений батько, місцевий вчитель Василь Якович Гуменюк, нині покійний», – розповіла тітка захисника Марія.
Хлопець закінчив Староприлуцьку школу-інтернат, а потім опанував фах бджоляра в професійно-технічному училищі №14 смт Вороновиця.
«Навчався добре. Взагалі племінник був добрим і на допомогу завжди приходив. Дуже любив собак», – сказала Марія.
Коли Олександрові виповнилося 18 років, підписав контракт з 56-ю окремою мотопіхотною бригадою.
«Зразу був таким запальним, гарячкуватим. А потім вже, як пішов воювати, став серйознішим, мудрішим, відповідальнішим. Зробив собі татуювання на руці, англійською напис «I love Ukraine», – розповіла тітка.
Повномасштабну війну Олександр зустрів у Маріуполі. Востаннє телефонував тітці 9 березня: сказав, що перебуває в оточені й у всіх закінчуються набої. Після цього зв'язок із військовим обірвався. Згодом рідним стало відомо, що Олександр загинув наступного дня після тієї розмови. Ідентифікувати його тіло вдалося лише в грудні 2024 року.
Поховали Олександра Вільчинського 24 січня 2025 року на кладовищі в рідному селі.
У нього залишилися тітки, бабуся, три сестри та два брати.
***
Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
