Михайло народився 19 листопада 2001 року в місті Ковель на Волині. Навчався в ліцеї №7. Спокійний, стриманий з чарівною посмішкою і напрочуд дорослий для свого юного віку. 

Родина Волошуків жила з дідусем і бабусею. Найкращим другом у маленького Михайла був дід Петро, який брав онука в поїздки по гриби з ночівлею. І завжди був поряд, міцно тримаючи за руку.

«У школі мав зразкову поведінку та найбільше з предметів любив історію, а особливо його цікавили книжки про сучасну російсько-українську війну, адже Михайло на той час був підлітком. Саме ці події вплинули на формування життєвого шляху сина як воїна», – сказала мати Світлана. 

Після закінчення школи опанував фах слюсаря у Ковельському центрі професійно-технічної освіти. У студентські роки Михайло долучився до руху підтримки «Азова» та став активістом і волонтером Національного Корпусу. Брав участь у рейдах проти наркореклами в рідному місті. Також займався у спортивному клубі рукопашу гопак, де тренером та наставником був Олександр Філон на псевдо Вірний. 

«Михайло тренувався не лише у спортзалі, а й удома. Вранці, коли всі ще спали, він уже повертався з пробіжки. Вимогливий до себе, справедливий, із неймовірною витримкою та спокоєм. Постійно перебував серед патріотичної молоді, зокрема у молодіжному просторі «Ватра». Дуже поспішав завершити навчання, зібрати всі необхідні документи та пройти медичний огляд. Диплом і характеристику отримав одним із перших – на власне прохання», – розповіла Світлана.

У серпні 2020 року повідомив рідних, що їде на тренування в Київ. У його коротких повідомленнях і дзвінках відчувалося велике піднесення, ніби здійснилася його найзаповітніша мрія. Досягнувши 18 років, Михайло добровільно взяв на себе відповідальність стати на захист України. Йому вдалося пройти курс молодого бійця та отримати омріяний шеврон. Своїми досягненнями поділився з тренером і наставником, адже саме завдяки Вірному обрав для себе один із найкращих підрозділів — «Азов». У жовтні 2020 року Михайло доєднався до полку – за тисячу кілометрів від Ковеля, аби війна не прийшла в його дім. З дитинства захоплювався комп’ютерними іграми – звідси й походить псевдо «Сампер».

У першу відпустку Михайло приїхав змужнілим і з вусами – дуже ними пишався. Про службу розповідав небагато, але відчувалася гордість за підрозділ і побратимів. Ділився планами: пройти сержантські курси та присвятити найближчі 5 років військовій справі.

«Напередодні вторгнення ми розмовляли, і у повітрі відчувалось напруження, але Міша мене запевнив, що все буде добре. Наступного ранку написав, щоб ми, за можливості, виїжджали в село. Надіслав фото з побратимом: усміхнені, готові до будь-якого розвитку подій, – поділилася Світлана. – Щодня надсилав короткі повідомлення. Востаннє ми поговорили 1 березня. Наступного дня я отримала останнє повідомлення. Два з половиною місяці я намагалася знайти бодай якусь інформацію. До травня повідомляли, що серед поранених і загиблих його немає – це давало надію. Але, на жаль, марну. 16 травня патронатна служба повідомила про загибель 8 травня. Офіційно в документах – 1 травня. І тільки після обміну полонених командир роти підтвердив загибель 4 березня».

Посмертно воїна нагородили орденом «За мужність» III ступеня. Також посмертно йому надали звання «Почесний громадянин міста Ковеля».

Станом на листопад 2025 року тіла Михайла досі не знайдено. 

Вдома на його повернення продовжують чекають мати, батько, сестра, бабуся, велика родина та шкільні друзі.