Михайло народився у селі Галаганівка, що на кордоні з Росією. Після школи навчався в Сосницькому професійному аграрному ліцеї. Здобув фах автослюсаря та отримав водійське посвідчення. Служив строкову службу, опісля працював у Семенівці на лісозаготівельному підприємстві. Згодом поїхав на заробітки, був будівельником, робив ремонти. У 2013-му повернувся у рідне село і працював на місцевому сільгосппідприємстві (його через обстріли евакуювали в село Залізний Міст). Також Михайло доглядав маму, яка має слабке здоров’я.
У вільний час чоловік захоплювався риболовлею, привчив до неї племінника. Обожнював футбол.
24 грудня 2025 року Михайло мав їхати на господарство, де працював. Авто довго не заводилось, а коли двигун запрацював – він повіз двох жінок доїти корів у Залізний Міст. Сестра Наталія каже, що на узбіччі шляху був дрон, Михайло об’їхав його, додав швидкості. Але безпілотник наздогнав авто і влучив у нього.
«Після вибуху Михайло зблід. Одна з жінок спитала, що з ним. Він не розумів. Не міг зупинитися, бо не відчував ніг. Проїхав із кілометр, заїхав у село. А потім, мабуть, нога з педалі зісковзнула, то зупинився. Випав з авто, намагався перев’язати ноги мотузками, які сплів для роботи. Просив допомоги. Двічі до них підлітав дрон, жінки ховалися», – розповіла Наталія.
На прикордонні мобільний зв’язок поганий. Спіймавши мережу, жінки зателефонували у «швидку», а також – директору господарства. Він і вивіз їх із села до Семенівки. Дорогою Михайло ще розмовляв, але до лікарні не доїхав...
Поховали Михайла 26 грудня 2025 року в Семенівці, на кладовищі, що на вулиці Замістя.
«Мій брат був дуже активний. Коли обстрілювали села громади, то тільки-но минала небезпека, сідав на мопед і їхав туди допомагати. Завжди був у перших рядах. Влітку потрапляв під мінометний обстріл, тоді осколок влучив йому в руку та у дзеркало мопеда, була контузія. Він запевняв нас, що буде обережним і нічого не трапиться. А тепер ми залишилися самі», – додала Наталія.
У Михайла залишилися мама, дві сестри та племінники.
