Дмитро народився у місті Бар на Вінниччині, закінчив місцевий ліцей №2. У 1989-му його призвали до армії. Спочатку служив у Рівному в автороті, а потім – в Азербайджані, в Нагірному Карабаху. Дмитро закінчив Барський фаховий коледж транспорту та будівництва. Працював на магістральному газопроводі: спочатку на Барському промисловому майданчику, а потім в центральному апараті в Києві. Останнім часом мав роботу в Польщі.
Після повномасштабного вторгнення Дмитро повернувся до України та без вагань пішов до ТЦК, щоб добровільно стати на захист своєї сім’ї та України. Чоловік долучився до лав 124-ї окремої бригади територіальної оборони (в/ч А7359), яка на той час базувалась в Миколаївській області. Був штурмовиком, брав участь у звільненні Херсона.
Майже весь час Дмитро був на нульовій лінії. Після підриву Каховської ГЕС під масованими обстрілами ворога евакуйовував людей. Останнім часом служив на посаді командира 3-го стрілецького відділення. Мав звання старшого солдата.
За гідну службу захисника нагородили нагрудним знаком «Ветеран війни - Учасник бойових» дій, а вже посмертно – орденом «За мужність» III ступеня
«Це дуже велика втрата для нашої сім’ї. Мій чоловік був Людиною з великої літери. Це був прекрасний син, люблячий чоловік та чудовий батько. Добрий, порядний, ніжний, турботливий, дружній, відкритий, чесний, завжди й усім готовий допомогти. Він дарував нам свій позитив. Був дуже працьовитим, мав золоті руки: за що б не брався, у нього все виходило. Гарний господар. Посадив великий сад на батьківській садибі в селі Киянівка. Постійно був у роботі. Такі люди є прикладом для нашої України. Саме таким, як він, після Перемоги потрібно було б будувати нашу гарну, квітучу країну. Мій чоловік був для мене всім: другом, мамою, батьком, не просто моїм чоловіком, а моєю кращою половинкою. Дмитро душі не чув у своїй сім’ї: прагнув дати усе та навчав донечку, як по совісті жити. Хотів бути свідком всіх щасливих моментів її життя. Мріяв, як гулятиме з дружиною та онуками, мріяв про щасливе, спокійне сімейне життя», – розповіла дружина Інна.
«Я дякую, що ти мій батько. Папуся найдорожчий. Дякую, що був у моєму житті. Я тебе завжди буду любити, ти приклад справжнього чоловіка, люблячого батька. Папуся для мене був всім: і батьком, і другом, і найкращим порадником. Я не вірю і не хочу вірити! Найкращий батько, чоловік і Герой! Для мене ти завжди й у всьому найкращий!» – розповіла донька Богдана.
Поховали захисника у рідному місті.
У нього залишилися мама, дружина та донька.
У місті Бар на фасаді ліцею №2 та будинку, де мешкав воїн, встановили меморіальну дошку в пам’ять про Дмитра.
