Микола народився у Кривому Розі на Дніпропетровщині. Після ліцею навчався у гірничому коледжі та здобув фах гірничого техніка-технолога. Працював на шахті Артем-1. Строкову службу проходив у Нацгвардії України, потім уклав трирічний контракт та залишився служити у своїй частині.
2019 року хлопець вступив до Криворізького національного університету, мріяв отримати вищу освіту і працювати в СБУ. У вільний час Микола цікавився психологією і спортом.
Після закінчення контракту у 2021-му повернувся працювати на шахту, але влітку звільнився, відчувши, що робота на шахті – не його покликання.
На другий день повномасштабного вторгнення Росії Миколу викликали до військкомату. У складі 25-ї окремої повітрянодесантної бригади він поїхав обороняти донецький напрям. За 10 днів до загибелі Микола повідомив батькам, що став командиром міномета та отримав звання молодшого сержанта.
«Коля ніколи ні на що не скаржився. «Все добре, мамо, не переживай». Ось його пост у Телеграмі: «Вона мене чекає і я повернусь». Ми з ним були дуже близькими. Як почали росіяни стягувати війська під Донецьк, я написала йому про свої переживання і тривоги, а він відповів, що не треба за нього переживати, треба переживати за те, що відбувається в країні. Він був патріот і мав дорослі погляди на життя», – розповіла мама захисника Валентина.
26 квітня 2022 року вона востаннє говорила з сином.
«Мені здалося, що він був без настрою, і я аж образилась. А потім думаю: дурепо ти, дурепо, дитина на війні, а ти ще ображаєшся. Обіцяв передзвонити увечері. Але не передзвонив. Тієї ночі 27 квітня він і загинув».
23-річний Микола мав багато мрій і планів. Казав мамі, що після війни хоче всиновити дитину, яка залишилася без батьків через цю війну. А у червні 2022-го мав отримати диплом…
Поховали Героя на Алеї Слави у рідному місті. Там перейменували вулицю на честь захисника.
Вдома на Миколу чекали батьки і брат.
