Тарас – киянин. Вищу юридичну освіту здобув у Київському національному економічному університеті імені Вадима Гетьмана. Працював у Міністерстві розвитку громад та територій України та міжнародних організаціях. Був у командах підтримки реформ, писав законопроєкти. На дозвіллі грав на гітарі, писав вірші. Був майстром спорту з водного полу, грав у футбол і сквош, обожнював тварин.
У повномасштабній війні боронив країну на посаді старшого оператора-стрільця 3-го відділення безпілотних літальних апаратів взводу безпілотних авіаційних комплексів штурмової роти військової частини Т0950 при Міністерстві оборони України.
Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
«Надзвичайна порядна, чесна, добра, щира людина, вмів любити і показувати це. Країна багато втратила, бо він робив зміни, був талановитим юристом, порядним чоловіком і знав механізми покращення ситуації в країні. Коли почалась повномасштабна війна, він був в Іспанії у відпустці, я з дитиною якраз виїхала до Польщі. Він зразу прилетів до нас і наступного дня після нашої зустрічі я посадила його на автобус до Львова. Він мав чітку позицію, що він має бути в Україні і не має права ховатися, щоб його захищали інші, поки він у безпеці. Я не вмовляла його залишитись, бо це не мало сенсу, він чітко вирішив і я розуміла його позицію, пишалася ним. Я вирішила залишатися в Польщі, щоб на машині їздити до чоловіка кожного місяця, так ми і провели всі ці 2 роки. В 2023-му я завагітніла, ми дізналися, що у нас буде син. Це його перша дитина. 19 травня 2024-го я народила сина, а 29 травня Тарас загинув, так ніколи і не побачивши його. Вони ніколи не зустрінуться. Тарас був надзвичайно розумним, добрим, найкращим чоловіком і батьком для моєї доньки (його падчерки)», – розповіла дружина Наталя.
Захисника кремували у Києві.
У Тараса залишились дружина, падчерка, син і мама.
