Валерій народився 3 квітня 1982 року в селі Семенівка Миколаївської області. Навчався у школі №3 у Володимирі на Волині. З дитинства мріяв бути військовим – як батько, з якого завжди брав приклад, яким треба бути дисциплінованим, наполегливим, відповідальним, як з розумінням і повагою ставитися до підлеглих. Займався спортом. 

У 1999 році вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України  за спеціальністю «Право». Також здобув освіту в Національному науковому інституті публічного управління за напрямом «Публічне управління та адміністрування». 

Валерій і Тамара познайомилися у 2010 році – обоє служили. У 2012 році у них народився син Ярослав.

«Кожна наша відпустка проходила в подорожах до різних міст України та відпочинку на морі. Син часто згадує: «Мамо, а ти пам’ятаєш, як я з татом кликав слона, щоб той розвернувся до нас», «як тато вчив мене плавати», «подорож до Вінницького та Шацького парків динозаврів», «як удосконалювати навички під час подолання канатної дороги», «коли тато садив мене собі на коліна в машині й давав керувати кермом». Як мені зараз його бракує, – сказала Тамара. – Усі рішення ми ухвалювали разом, у будь-яких невдачах завжди підтримували одне одного, не давали впасти духом, а з новими силами йшли до мети».

З жовтня 2021 року Валерій служив у Донецькому загоні на посаді начальника відділу соціально-гуманітарного забезпечення. Він був справжнім офіцером: мужнім, рішучим і водночас добрим. А ще надійним товаришем, який завжди прийде на допомогу. Мав медаль «15 років ДПС України».

За місяць до вторгнення Тамара поїхала до коханого в Маріуполь. 15 січня подружжя бачилося востаннє. 

«Я зраділа, коли вони вийшли з Маріуполя, але за день їм дали команду повернутися. 25 березня чоловік зателефонував з чужого номера. Я плакала, просила берегти себе й казала, що ми з сином його дуже чекаємо», – згадує Тамара. 

Валерій виконував бойові завдання у промзоні Лівобережного району. 9 квітня позицію накрив масований артилерійський і мінометний обстріл, після чого почався близький стрілецький бій. Старший групи був тяжко поранений, і Валерій, продовжуючи бій, намагався надати йому допомогу. Невдовзі ворог знову накрив позицію артилерією та пішов у наступ – позицію було знищено. 

Понад рік прикордонника вважали зниклим безвісти. Згодом виявилося, що його поховали на кладовищі в Дніпрі як невідомого. Відшукати Валерія вдалося за допомогою ДНК. 

 «Я вдячна Богові, що мала такого гарного чоловіка. Мені дуже приємно, коли чую теплі спогади – про його порядність, чесність, доброту, організаторські здібності, професійно виважені рішення та почуття гумору. Валерій був моєю опорою. Добрий, чуйний, щирий. З ним мені ніколи не було страшно. Ми прожили щасливі 12 років, і на кожне свято він дарував мені квіти. Я чекатиму й любитиму завжди, бо він був найкращим чоловіком», – сказала Тамара.

Посмертно оборонця нагородили орденом «За мужність» III ступеня. Також посмертно йому надали звання полковника. 

Поховали Валерія 1 жовтня 2023 року у місті Могилів-Подільський. 

У нього залишилися дружина, син, мати та брат.

*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.