Владислав народився 23 лютого 1996 року в Маріуполі. З дитинства займався велосипедним спортом, любив грати у футбол.
«Він завжди любив співати. Змалечку співав у садочку, потім у школі. Потім купили сину гітару. Він дуже просив, самостійно вчився грати. Потім спробував писати пісні. Спочатку не все виходило, як він хотів, але з роками це були вже повноцінні пісні», – розповіла мати Наталя.
У школі №65 Владислав закінчив 8 класів, а потім вступив до електромеханічного коледжу за спеціальністю «Майстер електропобутової техніки». Вищу освіту енергетика хлопець здобув у Приазовському державному технічному університеті. Під час навчання грав на гітарі та співав у гурті, писав пісні та музику: спочатку в стилі реп, а згодом більш ліричні. Деякі з них були в ротації на радіо в Маріуполі.
«Вони виступали у молодіжних клубах. Була студія звукозапису на базі університету, де Влад вчився. У групі були хлопці з різних країн, але коли у 2014 році почалось російське вторгнення, дітей батьки забрали додому. Група розпалась, але Влад і далі продовжував співати та писати пісні», – сказала Наталя.
Головною пристрастю Владислава були мотоцикли. Братство байкерів стало для хлопця другою родиною. Там він мав багато товаришів, які й досі підтримують матір Владислава.
«Любов до мотоциклів у сина проявилася, коли йому виповнився рік. Вже тоді почав часто говорити «мотоцикл». Перший байк «Yamaha drag star» Влад купив у Києві у 2016 році за власні кошти. За його станом ретельно стежив. Говорив, що відчуває неймовірну свободу, коли їде на мотоциклі», – поділилася мати.
З 2016 по 2017 рік Владислав проходив строкову військову службу. Від мами приховав своє рішення служити, бо не хотів її засмучувати. З січня 2018-го протягом трьох років служив за контрактом в 1-му прикордонному загоні в підрозділах охорони державного кордону. За цей час Владислав зарекомендував себе відповідальним та дисциплінованим військовослужбовцем, сумлінно ставився до виконання завдань.
Коли закінчився контракт, Владислав відкрив свою справу – пошиття шкіряних виробів ручної роботи. Йому навіть вдалося укласти контракт на закордонне замовлення.
«Напередодні вторгнення сину виповнилося 26 років. Це був найсумніший день народження в його житті і, на жаль, останній. Я питала, як він хоче відзначати, а Влад сказав: «Я нічого не хочу: ні подарунків, ні гостей, ні застілля». Він як військовий вже розумів, що далі буде, але мені цього не говорив. Син завжди мовчав про свою службу. Мабуть, він мене таким чином захищав від цього кошмару. У нього такі друзі, що вони в нього не питали й самі організували йому свято. Я подарувала гроші, Влад дуже хотів купити шолом, якийсь дуже новомодний і дорогий», – розповіла Наталя.
З початком повномасштабного вторгнення Владислава призвали на службу. Матір була в післяопераційному стані, тож мала бути вдома до повного одужання.
«24 лютого я востаннє бачила свого єдиного сина. Перш ніж піти, міцно мене обняв. «Все буде добре, Батьківщину не здамо. Мамо, я тебе люблю», – це було одне з останніх повідомлень. А останнє було 3 березня: Влад запитав, як у мене справи», – сказала мати.
7 березня під час чергування в житловому кварталі зведена група, у складі якої був Акела, вступила в бій з російськими військовими. У противника було більше живої сили та техніки. Українських оборонців ворог намагався взяти в оточення. Але завдяки рішучим та злагодженим діям прикордонників окупантам довелося відступити.
Тривалий час Владислава вважали зниклим безвісти. І лише у 2023 році Наталії повідомили про загибель сина.
Посмертно воїна нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
Похований Акела на Алеї слави Лісового кладовища в Києві.
У нього залишилися мама, бабусі та дідусі, хрещені, дядьки, двоюрідні брати, сестра та друзі.
***
Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
