Денис народився 4 лютого 2005 року в селі Орлянське Запорізької області. Був студентом 3-го курсу факультету соціології та управління Запорізького національного університету за спеціальністю «Політологія». Навчався онлайн, працював оператором на заправці, а у вільний час волонтерив.
Хлопець багато читав, цікавився історією. Займався спортом, зокрема боксом, регулярно відвідував тренажерний зал. Грав на класичній гітарі та любив слухати сучасних українських виконавців. Захоплювався водінням автомобіля.
«Денис завжди відрізнявся від своїх однолітків – був серйозним і самостійним. У п’ять років навчився читати: спершу захоплювався дитячими енциклопедіями, а згодом – науковими й художніми книгами, особливо історичними. У школі не боявся дискутувати з учителями на будь-які теми, був цікавим співрозмовником і завжди вмів відстояти свою точку зору. Коли був маленьким, ми пропонували йому займатися музикою – не захотів. А вже у старших класах по 4–5 годин на день вчився грати на гітарі. Ми дивувалися його наполегливості й терпінню. Так само й у спорті – займався на всі сто відсотків. Якщо ставив собі ціль, то обов’язково досягав її. Він був людиною слова», – розповіла мама захисника Галина.
Після російського повномасштабного вторгнення хлопець служив 12-й бригаді спеціального призначення НГУ «Азов». Виконував обов’язки старшого водія 6-го батальйону роти вогневої підтримки.
«Коли він вирішив піти воювати, захищати свою Батьківщину, я, як мати, не хотіла його відпускати. Я і благала, і просила, і плакала. А він мені сказав: «Мамо, я так вирішив, я дав слово». Я йому кажу: «Кому ти дав слово?», а він: «Сам собі». Він був дуже сміливим. Вже будучи в «Азові», він завжди відповідально ставився до всього. Він був моєю надією, підтримкою та опорою. Не стало його – немає мене», – сказала мама.
Поховали воїна на Алеї Героїв Капустяного кладовища у Запоріжжі.
Посмертно Дениса нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
У нього залишилися мама, тато, сестра, племінник, бабусі та дідусь.
