Вадим народився 18 січня 2000 року на Київщині, жив у Харкові. Ще у 18 років підписав контракт і свідомо обрав армію справою свого життя. Добре володів англійською мовою. Любив комп’ютерні ігри, захоплювався грою та книжковою серією «S.T.A.L.K.E.R.». Навіть псевдо взяв собі Мунлайт – на честь персонажа, хороброго й відданого друзям. Побратими називали його Муном або Мунчиком.
Понад чотири роки він служив у зенітних ракетних військах: спочатку в Десні, згодом у Харкові. Під час повномасштабного вторгнення перевівся до 3-ї окремої штурмової бригади, де став командиром відділення. Коли дружина питала, чому він пішов туди, де більш небезпечно, він казав: «Зато ти будеш завжди у безпеці, бо навіть коли я так далеко – я все одно охороняю тебе та твоє життя».
«Мун – це людина з великої букви. Він був найкращим чоловіком і, судячи зі слів хлопців, побратимом. Ще його давні строковики, у яких він був інструктором, періодично пишуть мені та досі памʼятають. Він дуже любив собак та мріяв про німецьку вівчарку. У Десні проходив інструкторські курси з морськими котиками. У Великобританії – на радарах, у Норвегії – на оператора Nasams. У Латвії закінчив курси на марксмена та брав участь у параді. Як було написано на сторінці бригади: «18-го листопада у місті Рига відбувся традиційний військовий парад, на якому Збройні сили України почесно представили кращі сержанти 3-ї окремої штурмової бригади». Для мене він завжди був і буде найкращим з найкращих…», – розповіла дружина Ірина.
«Згадувати про Вадима з сумом неможливо, окрім дня, коли дізналися, що він загинув», – сказав його комбат Іван Михайлович.
Воїна посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня та нагрудним знаком «Комбатантський хрест».
Поховали Вадима у Харкові на Алеї героїв.
У нього залишилися мама Олександра і дружина Ірина.
