Ігор народився у Маріуполі в Донецькій області, навчався у школі №60. Закінчив Приазовський державний технічний університет за фахом «Електропостачання промислових підприємств», а також військову кафедру за спеціальністю «Командир взводу мотопіхоти».
У 1985 – 1986 роках був головним енергетиком заводу залізобетонних виробів тресту «Криворіжсільбуд». До 1995 року працював на Жданівському заводі технологічного обладнання медичної промисловості, а після – у ТОВ «Азов-Дніпро-Ком» головним інженером.
У 1999-му Ігор започаткував у рідному місті власну справу – виробництво меблів та інших столярних виробів. Грав у футбол і шахи, професійно займався вільною боротьбою та був кандидатом у майстри спорту.
За словами дружини Оксани, чоловік був надзвичайно ерудованим і зібрав вдома велику бібліотеку. Захоплювався нумізматикою, садівництвом, займався бджільництвом.
«Ігор був дуже уважним і турботливим чоловіком і батьком. Я дуже люблю шоколад, тож коханий завжди слідкував, щоб вдома була плиточка шоколадки. Першою куштувала ароматні ягоди, соковиті фрукти та овочі, так турботливо вирощені руками Ігоря», – розповіла дружина.
«Завжди казав «Моя манюня», – поділилася спогадами донька Світлана. – Завжди вмів підтримати в непростих ситуаціях і ніколи не вішав носа. Одна з його коронних фраз: «Усе буде добре». А ще, звичайно, шалена кількість спогадів із дитинства, як батько щедро дарував свою любов і тепло, як вкладав спати, як вчив грати у шахи, як разом робили ранкову зарядку».
Син Дмитро часто згадує чоловічі розмови з батьком. З великою любовʼю, вдячністю і, водночас, невимовним болем, він дбайливо береже в памʼяті все, що повʼязано з татом.
Ігор був одним із засновників громадської організації «Маріупольська Дружина» та співорганізатором мітингів проти російської агресії. Брав участь у парламентських виборах 2014 року як кандидат-мажоритарник від 58-го округу.
На війні з 2014 року. У складі тоді ще батальйону «Азов» звільняв рідний Маріуполь, брав участь у Широкинській операції. З підрозділу звільнився у 2016 році. Став керівником громадської організації «Патріот», його обрали головою спілки ветеранів від Донецької області при Міністерстві ветеранів України.
З початку повномасштабного вторгнення Ігор Дубик вступив до місцевої територіальної оборони, бився з російськими окупантами на Лівому березі Маріуполя.
«З кінця лютого з чоловіком втратила зв'язок, – розповіла дружина. – За місяць з моїм батьком покинули Маріуполь: спочатку йшли пішки, а потім проїхали 12 блокпостів на машині з незнайомцем. Зі свого будинку я встигла забрати небагато речей. Серед них – родинне фото та нагороди Ігоря».
Після важких осколкових поранень обох ніг Ігор опинився в шпиталі на території металургійного комбінату «Азовсталь». 18 травня 2022 року разом з іншими українськими захисниками потрапив у полон. Оборонець Маріуполя пройшов тортури в Оленівській колонії, а також у тюрмах Білгородщини та Курська. Ігор Дубик повернувся на територію України під час обміну військовополоненими 1 грудня 2022 року. Загалом у неволі Дуба пробув 200 днів.
У полоні Ігор втратив понад 30 кг. За словами Оксани, чоловік важив лише 42 кг за нормальної ваги в 75 кг і зрості 180 см. Після контузій і тортур в оборонця значно погіршилась памʼять. Також довелося після повернення зробити операцію з видалення гриж. Ноги у захисника під час перебування в шпиталі на заводі Азовсталь та у полоні зрослися більш-менш задовільно, але осколки в колінах так і залишилися, тож чоловік трохи шкутильгав. За три місяці реабілітації, не дочекавшись повного одужання, знову повернувся до побратимів.
Дуба продовжив воювати у лавах 109-ї окремої бригади територіальної оборони Регіонального управління «Схід» Сил територіальної оборони ЗСУ. Чоловік міг би не повертатися до війська, бо йому було вже 60 років. Він згадував, як під час одного із допитів представник ФСБ сказав, що війна дістанеться ще й нашим онукам. Ігор хотів дати такий відпір росіянам, щоб вони більше ніколи не прийшли до нас з війною. «Я не хочу, щоб мої онуки воювали», – казав Дуба.
«Війна забрала у мене кохання всього мого життя, – сказала дружина. – Ти назавжди залишишся в моєму серці. Найкращий у світі чоловік – мужній і сміливий».
За життя Ігоря Дубика нагородили почесним знаком «Маріуполь. Відстояли – перемогли», іменним ножем, а також грамотою за мужність, героїзм і вагомий внесок в оборону.
В останню путь Героя провели 23 серпня 2024 року у Гарнізонному храмі Львова. Ігоря поховали на Личаківському кладовищі.
У нього залишилися дружина, двоє дітей і онуки.
***
Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
